Радий Радутный - Важка чоловіча робота

МГ клацнув, стрічка скінчилась, Олександр рипнувся був по наступну, але корабель вже пройшов траверс протоки, де висаджували десант (Чорт! Невже все-таки пройшло лише кілька годин?!) й наблизився до острівця Олени.

Навряд чи мін йому дісталося менше. Просто, скоріш за все, на меншому острові масштаби руйнування більше впадали в око. Повалені, пошматовані дерева, рвані кущі, скуйовджені верби... Юрій мав рацію — шансів у дівчини не було.

Корабель обійшов острів так, щоб стати з протилежного боку від острова, де сховався Волохатий, тицьнувся носом у берег. Володимир вже витяг з криївки два автомати, мовчки тицьнув один журналістові.

— Пішли.

Пісок рипів під ногами, а позаду одразу ж гучніше заторохтів дизель. Кореспондент оглянувся. Мабуть, Юрій відводив корабель подалі з міркувань безпеки... та ще міг допомогти гарматою або ДШК, в разі чого... та й взагалі, не було жодної причини, чого б корабель мав стирчати біля берега, як сидяча качка...

Але все одно стало якось на диво самотньо, незатишно й неспокійно.

«Те саме, мабуть, відчувала й Олена...», — полізла в голову нав’язлива думка. Журналіст спробував її відігнати, але це не вдалося.

Відчуття було гидким.

Зблизька скалічений гай справляв ще гнітючіше враження. Молодого кленка, що ледь-ледь встиг піднятися трохи вище людського зросту, зрізало осколком під корінь. З клена кремезнішого, не менш як тридцятирічного — мабуть, його батька — вибуховою хвилею зірвало майже все листя. Клен-ветеран, що стояв тут, вочевидь, ще до утворення моря, вцілів — але посеред стовбура, на висоті очей журналіста, з кори стирчав хвостовик міни — й з-під нього сочилася якась рідина.

Натомість вирви були чомусь неглибокі. Мабуть, уся сила мін пішла в осколки.

«І це теж погано, — міркував журналіст. — Якби вирви були глибшими, хоч трохи, хоч трішечки, і якби Олена встигла хоч в одну з них сховатись, а ще якби...»

У цьому місці, мабуть, купою лягла ціла серія, й хащі перетворилися на суцільний завал. Стовбури лежали горизонтально, й стирчали назустріч, й нахилялися ліворуч-праворуч... Розсувати їх було важко, а часто доводилося робити це ще й наосліп — бо траплялося, що зверху насипом накидало молодих гілочок, а доводилось пхати руку у ту мішанину, й тягнути, тягнути, тягнути...

Олександр вереснув та відскочив — за півметра від нього вигулькнула з гілляк гадюча голівка, висунула язика, подивилася пильно — й заховалась назад.

Він зірвав з плеча автомат й чи то зі злості, чи з переляку, всадив у те місце довжелезну чергу — патронів на десять.

— Що трапилось? — стривожено гукнув з іншого боку Володимир.

— Гадюка!

— А... Попав?

— Ні!

— Ну й слава богу. Вони корисні.

Журналіст сплюнув, вилаявся, знову закинув автомат на плече й подерся через завал, але обережніше, уважно роздивляючись гілки, перш ніж взятися руками.

Задивився. Послизнувся. Впав, вилаявшись на льоту. Скочив на ноги, злостиво стусонув ногою покалічений стовбур — аж гілляки посунулись.

— Чуєш, Сашко, — почулося ззаду. — Давай краще ти почергуєш, а ми тут з Юрком пошукаємо. У нас досвіду більше.

Володимир дивився при цьому кудись убік й говорив неголосно, наче в церкві.

Журналіст вилаявся й розвернувся назад.

З-під посунутих гілок показалася біла жіноча рука, кореспондент мало на неї не наступив, але цього не помітив. А от Володимир, виявляється, дивився саме на неї.

Йшли оглядаючись — принаймні, кореспондент.

Юрій дрейфував неподалік й за хвилину вже зустрічав їх на палубі.

Володимир дивився на нього уважним поглядом. Юрій знизав плечима й демонстративно постукав пальцем по лівій руці — по тому місці, де зазвичай носять годинник.

Журналіста прорвало.

— Що за дурниці! Юрію, Володю, ви що, може, ж можна допомогти, може ж, вона ще жива, може, поранена, може, є шанс!

Володимир дивився на Юрія.

Журналіст змовк.

— Добре, — неохоче кивнув капітан. — Сходжу. Але нічого не обіцяю.

Володимир аж зітхнув. Кореспондент мовчав, переводячи погляд з одного на іншого.

— А ви залишайтеся тут. А ще краще — походіть вздовж берега... постріляйте. Тільки з МГ, бо великих патронів вже малувато.

Капітан ще щось нерозбірливе пробурчав, стрибнув на пісок й рушив у кущі. Олександр провів його поглядом й аж здивувався — наче й не робить нічого, й не пхнеться, як кабан крізь чагарник, й не вигинається, як вуж посеред трави — а йде наскрізь, по прямій.

— Гей, хлопче! Ану на корму! — повернув його до реальності Володимир. — Капітан сказав — походити й постріляти!