Радий Радутный - Важка чоловіча робота

— Коли вам у башту засадило, думав все. Грець! Коли ні! Дивлюсь — а Сашко наш гармату крутить, як заведений, а ще як подумаю, що це ж він там сам за трьох! Та ще стріляє!

Олександрові наче чарку горілки піднесли, а Володимир продовжив:

— Якби ще й попадав — ціни б йому не було!

Горілка немов би перетворилась на оцет.

— Коли — попав! Я здалеку не розібрав, куди саме, але подіяло! І Волохатий побачив, почав щось командувати, горлати в рацію. Дивлюсь — розвертається кораблик, знову ховається, а ви якогось біса йдете таким вихилясом, що я й не знав, що ти так умієш!

— То не я, — реготнув капітан. — То Сашко!

— А... — поблажливо всміхнувсь Володимир. — Тоді зрозуміло. Та все одно — молодець. Лишень якщо ще колись доведеться таким займатись, то так часто руля не крути. Хай прямі ділянки будуть довші. І не так рвучко, бо можна й кораблика перекинути. Але все одно — молодець. Так от. Волохатий бачить таку картину, командує ще — його судно від вас відривається, ховається за островом — оооон там вони стали! — впирається носом у берег, щоб не хитало...

Юрій задоволено чмихнув.

— ...й починає товкмачити! Ну, думаю — от тепер точно грець! А тут ще той пара... гм... планерист знахабнів й почав на вас наїжджати. Ну що лишалось робити? Якби він вас потопив, то потім обов’язково обстежив би острів й, не знайшовши трупа... мого, звичайно... вжив би заходів. Отак.

Він помовчав.

— Аж раптом чую — хтось з ДШК садить, та ще й такими чергами! Й з гармати! Та водночас! Чесно кажучи, не знав, що й думати — чи то Юрко штурвал покинув, чи то когось підібрали дорогою.

Володимир зітхнув.

— До твого, Юрчику, варіанту, я б, звісно, не додумався.

Капітан помітно знітився.

— Потім дивлюсь — вам зовсім неперепливки... ну взяв наш Maschinengewehr й... так би мовити, приєднався. Ну а далі ви вже все бачили.

— Та бачили, — кивнув Юрій. — Але то справа десята. Я от думаю, що зараз робити.

— Може... — знову вліз журналіст, але цього разу в голосі його чулось благання. — Може, варто все-таки поглянути на другий острів? Ну, той, де Олена.

Володимир поглянув спочатку на кореспондента... потім на Юрія... потім на берег й зітхнув.

— Та, може, й варто... Але... — зробив він паузу. — Розумієш... одна справа — я. Я колись... е-е-е... коротше кажучи, я маю досвід бойових дій, а дівчина наша, боюсь, що ні. Коротше кажучи, дуже не надійся.

Закінчив він несподівано сухо.

— Ну пішли, — знизав плечима Юрій.

Він розвернувся й рушив до рубки. Але дорогою чомусь двічі оглянувся на корму.

Обидва кулемети закріпили на шкворнях.

— Бач, — сказав з цього приводу Володимир. — А ти ще питав, навіщо два шкворні...

Олександр хотів був зауважити, що тоді ці шкворні призначались для іншого, але змовчав.

Його поставили за кормову установку, й, звичайно ж, повісили на шкворінь не ДШК, а значно менший МГ. Ефективність його по самотній, нічим не захищеній, можливо, навіть беззбройній людині була однаковою з ДШК... Але все одно відчувалось у тім розподілі щось образливе.

Але журналіст мовчав та лише пильно вдивлявся в берег.

Корабель рухався на відстані півтори-дві сотні метрів від острова, лишаючи його по правому борту, й рухався не куди-небудь, і навіть не навтьоки — а до меншого острівця.

Туди, де кілька годин тому (Боже! Невже минуло лише кілька годин?!) лишили Олену.

Туди, де, скоріш за все, її прекрасне тіло пошматувало мінами.

Туди, де останні свої години вона, мабуть, проклинала й ненавиділа чоловіків, що залишилися на кораблі, за боягузтво.

Й цілком мала рацію.

І що з того, що вони виходили з тверезих і, за інших обставин, цілком розумних міркувань?

Тьху!

Похмурі думки відвертали увагу, й коли раптом з носа гримнула черга ДШК, кореспондент здригнувся й мало у воду не впав.

Володимир стріляв, звісившись над протилежним боком у незручній позі. Журналіст провів поглядом напрям стволу його кулемета, нічого не побачив, подумки знизав плечима, але про всяк випадок і сам дав пару черг.

Через кілька хвилин ситуація повторилася — лише тепер Олександрові на березі щось приверзлося, він дав коротку чергу, потім другу, а потім загримів ДШК, й з кущів бризнуло на всі боки листя.

Але ніхто не стріляв у відповідь й не вибігав з лісу з задертими догори руками.

Втім, задля справедливості слід сказати, що ніхто на такий результат і не розраховував.

Але шанс зачепити ворога, хоч як він там маскувався, все-таки був, й тому Олександр з Володимиром разом набоїв не шкодували.