Радий Радутный - Важка чоловіча робота

З берега ніхто не стріляв, але й не махали вітально руками.

Втім, на місці Володимира, він би й сам остерігся. З тієї ж причини.

Володимир вискочив на берег, коли катер проходив навпроти величезного напівзатопленого корча. Вибіг, пригинаючись, прикриваючись від лісу корчем, скочив у воду, поплив наввимашки.

— Пильнуй! Як щось ворухнеться на березі — стріляй! — задоволено вигукнув капітан.

Він негайно повернув корабель назустріч, за хвилину прикрив товариша бортом від берега, ногою штурхонув трап — але Володимир вже видирався самотужки, чіпляючись за вцілілі з правого боку леєри.

— Волохатий... — засапано прохарчав він. — На острові... Висадився!.. Перед боєм!.. Капость... готує...

— А, чорт! — капітан рикнув ще якусь лайку, але журналіст, теж неприємно здивований, її не розчув. Йому знову стало якось... незатишно. Зізнаватися навіть самому собі, що це просто страх, не хотілося.

Юрій розвернув корабель кормою до острова й дав газ — не повний, але й не той звичний неспішний економічний хід. Башта на кормі ворухнулась й розвернулась гарматою до берега. Володимир провів її здивованим поглядом, потім відкрив рота й запитав здивовано-радісно:

— Олена?

— Ні.

Капітан буркнув це коротко й злісно. Володимир пополотнів й став у півоберта, так, щоб бачити одночасно Юрія й башту.

— А... хто ж?

Очевидно, малося на увазі — хто стріляв?

— Угу, — ще раз пробурчав капітан. — Якраз те, що ти думаєш.

— Здурів?!

Журналіст навіть не думав, що хтось може розмовляти з Юрієм таким тоном. Мабуть, Юрій також здивувався, бо з хвилину помовчав... й несподівано мовив якось невпевнено, неначе виправдовуючись:

— А що лишалось робити?

— А тепер що лишається? — негайно озвався Володимир, потім махнув рукою й важко присів на приступку.

— А, грець з ним. Ти зробив — ти й думай тепер.

Стало тихо. Лише вітер свистів у перехнябленій щоглі. Колись на ній був ліхтар.

— А що тут думати... — невпевнено чи то сказав, чи то запитав капітан. — За борт.

— Угу, — коротко відповів Володимир.

Інтонація була знайома. Колись, ще в дитинстві журналіст бачив мультфільм — старий, ще радянський — з примітивним, але веселим сюжетом. Старого пса вигнав господар, той поблукав-поблукав, знайшов мотузку, та й подався у ліс — вішатись. Вже й гілляку гарненьку відшукав, коли зирк! — аж біля пенька вовк стоїть. Злякався.

— А я тут... — каже. — Ось... Грибочки збираю...

— Угу, — каже вовк.

В те коротке «угу» невідомий актор примудрився вкласти водночас іронію, недовіру, насмішку, співчуття... може, ще щось? Мультфільм був старий, і запам’яталося з нього лише оце «угу».

А тепер, бач, зустрілося знову.

— Угу, — повторив Володимир, й капітан зреагував так само, як той пес із мультфільму.

— А чого... вибрати місце... глибоке...

— Угу, — ще раз повторив Володимир, і Юрій замовк.

Корабель відійшов приблизно на кілометр, капітан зменшив газ й повернув так, щоб іти вздовж берега, обминаючи його по дузі — загалом так само, як і дві години тому, але у зворотному напрямку.

— Отже, так, — порушив тишу Володимир. — Обстріл я перечекав у болоті. Як тільки засвистіло — скочив у яму, зламав тростинку й дихав крізь неї, аж поки не припинило гупати. Замерз, як цуцик. Та ще якась зараза по плечах проповзла...

Його пересмикнуло. Кореспондента теж.

— Виліз. Поглянув — Боже ж мій! Не острів — поле бою якесь! Як чорти танцювали! Дивлюсь далі — коли налітає зверху отой парашутист...

— Парапланерист, — поправив його капітан, зраділий від того, що розмова змінила тему.

— Один чорт. Довелося лізти назад. Погупало ще трохи, вже далі...

Журналіст здогадався, що зараз описується обстріл сусіднього острова.

— Перестало. Виліз. Коли дивлюсь — пристає ворог до берега, й з носа зістрибує... хто б ти думав? та сама його Волохатість власною персоною! Надавав наостанок якихось вказівок, махнув рукою — й корабель вирушає, а та зараза кошлата залишається!

— А зброя в нього з собою була? — вліз Олександр.

Обидва подивились на нього вже звично. Як на дурника.

— Ні, — по паузі відповів Володимир. — Вона не дуже йому потрібна. Рація була. Маленька. Так от. Він подався в кущі на протилежний берег, мабуть, щоб з берега вогонь коригувати, а корабель пішов кругом, оце так, як ми зараз ідемо... ну й почалось. Чесно кажучи...

Він аж зітхнув.

— ...Я за вас, хлопці, сильно переживав. Думав, не викрутитесь. Але все одно, Юрчику, колись ти дограєшся з тими галушками... — він виразно кивнув на корму, й капітан аж похнюпився.