Радий Радутный - Важка чоловіча робота

Екіпаж тим часом устиг зробити лебідкою кілька десятків обертів, троси натягнулися, наче струни, й тихо бриніли на вітру.

Наче грали сумну мелодію.

Мотор заводитись не схотів. Принципово. Навіть не пирхав вихлопом — просто торохтів собі, як мертва й непридатна ані до чого залізяка, і все. Практики журналіста виявилось досить лише для того, щоб перевірити рівень бензину в бачку.

Бензин був.

— Ламер! — лагідно сказав Володимир. — Треба, по-перше, спочатку підкачати бензин в карбюратор — ось так... а по-друге... е-е-е...

Він збігав по обценьки, зачистив і з’єднав їх поміж собою.

— А по-друге, коли нас трусило, то обірвало дріт від магнето до свічки. Та не переживай, це вже серйозніша проблема, багато хто з нею б не впорався.

Мотор рикнув, заторохтів на холостому ходу, й Володимир поспіхом вибрався з човна.

На гумовому човні журналіст плавав. На моторному — теж. А от поєднання першого й другого водночас виявилось штукою хитрою й норовливою. Коли Олександр присів на кормі — човен задер ніс й попхався зигзагом. Коли перебрався ближче до середини — почав підважувати носом високі хвилі. Коли, нарешті, знайшов правильну точку й потрібну потужність — виявилось, що високий борт та відсутність кіля створюють широке поле для ігор з вітром.

Коротше кажучи, кільватерний слід від його короткої подорожі виявився заплутанішим навіть за єгипетський ієрогліф.

Але все це були дурниці. Олександр додав газу, вмостився зручніше й поторохтів до місця вибуху першої міни.

Течія вже знесла, розтягнула скинутий з палуби мотлох не згірше бомжів, що дорвалися до покинутої будівлі. Лише біля самого острова теліпалися на хвилях якісь уламки.

Олександр зробив коло... друге... повдивлявся у воду...

Вода була чорна.

Він рішуче повернув ручку до себе, й човен слухняно пішов до берега.

Менший острівець від цунамі майже не постраждав. Вигин протоки скерував водяну хвилю праворуч, якраз на місце нічного чи то бою, чи то марення. Зламані та потрощені мінами дерева ще лежали — але вже здавалися цілком органічною частиною пейзажу. У наступному році ніхто й не запідозрить, що тут було, й чи було взагалі.

Земля лікує свої рани швидше, ніж люди.

Протилежний від протоки край острова майже не постраждав. Дерева тут підступали до самісінького берега, а верби взагалі купали свої гілки у Дніпрі. З-під води стирчало досить багато корчів, й журналіст остерігся підходити близько до берега.

Тим більше на ньому не було жодних слідів. Ніхто не вибирався з води, не чіплявся за гілки, ламаючи та розсуваючи їх, не ставав на пісок босою стопою.

Нічого.

Острівець був малий, й за десять хвилин Олександр проминув його, рипнувся був до протоки, потім згадав про міни й скерував човен вздовж великого острова.

Добу тому вони з Юрієм крутилися тут на кораблі й спочатку отримали самі, а потім добряче навішали ворогам! Причому одразу двом!

І от вороги мертві, вони живі... але чомусь журналісту страшенно хотілося повернутись на добу, на дві, на три або й більше назад й попередити дівчину, сховати її поглибше, подалі, висадити геть на берег, кінець кінцем.

Йому здавалося навіть, що за кимось із родичів шкодувалося б менше.

Тут Юрій вперше врізав по берегу з кулемета.. Зламані гілки обірвало, верби піднялися, обтрусилися, як курка з-під півня, й знову стояли собі, наче й нічого не сталося.

Тут...

Щось біле й безформне лежало на березі!

Олександр смикнув ручку й додав газу. Човен розвернувся, хвилі тепер били в борт й добряче його підкидали — аж триматись доводилось. Але швидкість кореспондент не зменшив.

На жаль, «біле» виявилось лише шматком пінопласту.

За годину журналіст обійшов острів навкруг й знову наблизився до виходу з протоки. Корабель уже виліз носом на берег й стояв на колодах, наче танк на котках. Юрій з Володимиром вовтузились біля помітної тріщини на лівому борті. Щось грюкнуло, зблиснув терміт, й Олександр відвернувся.

Очі зараз треба було берегти навіть більш, ніж звичайно.

Він знову виплив на місце вибуху й вимкнув мотор. Тиша вдарила в вуха. Хвилі негайно перестали бризкатися в обличчя й заливати борти, й тепер лише лагідно хитали човна — як дитину.

«Ти мій.., — ласкаво шепотіла вода попід днищем. — Тепер ти мій...».

Олександр струснув головою. Течія несла його геть від обох островів. Мабуть, так само вона несла і Олену... якщо та була притомна, або якщо встигла вчепитись у щось плавуче. Або котила дном, якщо раптом не встигла...