Галина Пагутяк - Гіркі землі

Христя ворухнулась поруч, звісила голову вниз і сказала:

— Отак би скочити, і щоб все, курча, скінчилось!

Ми підемо вулицею, що веде до алмазного заводу, тоді як Ліля повертатиметься додому, на Трускавецьку. Вона піде туди потім. Завтра. Власне, це дві або й три вулиці, що прокладені між нафтовими гойдалками, пустирями, старими та новими приватними будинками, деякі навіть без каналізації. Ліля не має ні знань, щоб розповісти, що тут було колись, ні сміливості, щоб спитати старших людей, які повертаються з городів, озброєні мотиками і граблями, настільки переконані у важливості обробітку землі, що будь-яке відволікання на індустріальне минуле Борислава, їх обурить. Колорадські жуки, бур’ян, наявність чи відсутність вологи — ось що є в центрі їхнього Всесвіту. Вони нарешті повернулись туди, звідки прийшли, але не зовсім, а в імітацію сільського життя на невеликому клаптику землі, що його несуть на собі, наче атланти й каріатиди. Насправді це лише їхня ілюзія. Тонкий шар родючої землі тримають на собі масні хвилі нафтової ропи, закутані в хмари газу. Первісна стихія, з якою впоратися можуть труби, клапани, всілякі механізми, що рухаються за допомогою електрики, яку виробляли колись тут, постачаючи її навіть до Львова, а потім на тому місці побудували в 70-х роках алмазний завод. Електрику виробляли, спалюючи газ, щоб розділити первинну субстанцію: воду, нафту і газ. Такий собі замкнутий цикл, що нагадує принцип роботи вічного двигуна.

Якщо ж піднятись вище, то зразу ж за брамою вже неіснуючого заводу, то по праву руку будуть руїни газолінового заводу, а по ліву — «цвинтар» нафтових свердловин — залізних труб, що стирчать із землі. Так його називають ті, хто колись працював коло нафти і мешкав у касарнях — помешканнях для робітників, побудованих за Австрії і Польщі. Та школа, на подвір’ї якої сиділа Ліля, була колись польською гімназією, де навчались діти кваліфікованих робітників і майстрів, спроваджених з Польщі після Першої світової. Недовгий час, за який ледь устигли змужніти ці діти, щоб загинути в Другій світовій війні. Чи тут, чи на землі батьків, бо світ став таким, що від війни можна було сховатись лише за океаном.

Отож, по праву руку був газоліновий завод, що проіснував аж до 1992-го року і складався тепер з решток стін, кількох бетонних східців, що ведуть просто в небо, глибоких шурфів, звідки викопують труби на металобрухт, покришених кавалків цегли з клеймами, і навіть цілі цеглини, які вантажать на візки місцеві мародери. У густій нескошеній траві ями і бетонні опори двох градирень, які будували з дерева, — такий собі гібрид Ейфелевої вежі зі сходами Якова. А далі — стіни котельні з намертво врослим у землю котлом, що нагадує космічний корабель інопланетян з романів Стівена Кінга. На металевій трубі — останній у Бориславі паровий гудок, який скликав колись до роботи трудящих Борислава. Звісно, у кожного був вдома годинник: чи пузатий будильник, чи ходики, чи дзиґар у дерев’яній скриньці, або цибулька на ланцюжку, однак ці інструменти вимірювання часу мали властивість помилятись, бо був присутній людський фактор, адже все це було до електричної ери. Коли в Бориславі з’явилась електрика, вона зуміла замінити дешевою енергією тіла людей. Це змінило світ, аж надто змінило, наповнивши його раніше невидимим у сутінках сміттям і нестримним споживанням. Борислав відтак ступив на шлях виродження: фізичного, морального і духовного. Агонія виявилась бурхливою, бо імітувала шалену волю до життя — піцеріями, барами, крамничками зі штучними квітами й ангеликами, гіпсовими гномами на газонах особняків. Гноми захопили Борислав разом з гіпсовими мадоннами та гіпсовими буськами. Їх привозили з Польщі, а розмальовували у Львові. Але доцільніше було б піти звідси, залишивши пам’ятні таблиці з написами на кшталт «Тут був фарфоровий завод (дата народження — дата смерті), тут була бібліотека, тут був клуб, тут був кінотеатр…» Це означало б піти з гідністю. Час від часу привозити сюди дітей та онуків, показувати, омиваючись слізьми, втрачену домівку. Зі своєї, і не зі своєї вини. Та люди найчастіше обирають безчестя.

Ліля не впевнена уже ні в чому, бо була на алмазному заводі лише раз, у першому класі. З мамою. Треба було повідомити татові, що померла бабця з Ясениці, його мати. З села подзвонили. Мама забрала Лілю зі школи, Олько був тоді у садочку. Мама нічого не пояснила Лілі, аж доки вони не побачили тата. Але дівчинка здогадувалась, що трапилось щось, і нічого доброго. Мама не мусила її забирати з уроків. Тепер Ліля розуміла, що вона повинна була прикрити відсутність горя в матері, яка не любила татової родини і врешті відвоювала його у неї, через що у тата вічний сум в очах. Мамі не довелося плакати при Лілі, щоб її не злякати. А якби Лілі не було — вона повинна була б витиснути хоча б сльозину.