Галина Пагутяк - Гіркі землі

— А що то за картина висить нагорі?

— О, вона вже була, як ми сюди переїхали!

— Хіба то не ваш дім?

— Тепер наш, але мій тато — з лемків, село Долина. Нас вивезли звідти, я мала тоді 7 років.[Операція «Вісла».] Тут мешкав не то інженер, не то буровий майстер.

— А де він подівся?

— Ніби виїхав ще в 39-му, так казали татові, але чула від інших, ніби вивезли всю родину до Сибіру. Мій тато був багач, то поселили нас у великий дім.

— І ви його не шукали?

Пані Розалія здивовано подивилась на Лілю, підібгала зів’ялі губи:

— Пощо? Якби міг, то приїхав би сам.

— І ви віддали б йому будинок?

— Що ти таке кажеш, дитино? Куди б я пішла? Ми стратили свій дім, господарку, нас, як худобу, привезли сюди у вагоні. Ти б віддала свій дім?

Ліля розуміє, що не варто було це казати, але двері відчинені. І називаються вони — Правда. І вона каже:

— Я б віддала.

Встає і йде.

— Чому? Скажи, чому?

Дівчина обертається:

— Бо він його побудував.

Серце їй нестерпно болить за тим інженером чи майстром, що побудував цей дім з кімнатою під дахом. Певно, у нього були дружина, діти, і довелося кидати усе й тікати від москалів. А може, він залишився, думаючи, що все минеться, ніхто його не зачепить… Але одного разу за ним прийшли. Спершу він сидів у отій тюрмі, що внизу, а потім їх усіх відвезли до Сибіру.

Найбільше Ліля боїться, що стара кричатиме їй услід, як усі ці нарвані бориславські баби, які слова тобі не подарують. Ні, тихо.

— Вибачте, — каже Ліля. Їй шкода, так вийшло, що вона більше ніколи не прийде сюди. Але так треба.

Вона йде вогким дном яру, чалапаючи по болоті, і уявляє себе на місці Розалії і Михайла. Як вони виходять з дому, тримаючись за руки, відтепер їхнім дахом буде небо. І вони зовсім не почуваються нещасними, ні, бо вони вчинили справедливо. А все інше не має значення.

За свій будинок Ліля не переживає: його побудували для робітників алмазного заводу. Тато родом з Ясениці. У хаті діда й баби живе тепер його сестра Ганя. Ліля там була всього раз. Мама терпіти не могла татової родини і посварилась з цьоцею Ганею через якусь дрібницю.

Дівчина пішла вниз і пошкодувала: вулиця впиралась у зарослий, занедбаний город, оточений металевою іржавою сіткою. Хвіртка була замотана дротом. Зазирнувши у той нещасний город, заповнений кропивою і сухим торішнім бур’яном, Ліля раптом згадала те, про що давно забула. Зрештою, мала тоді років сім чи вісім. Мама пішла з нею до кравчині, що мешкала біля фарфорового заводу. Поки мама приміряла костюм, Ліля вийшла на ґанок і завмерла, милуючись квітучим морем, що розлилося перед очима. Рівні рядки картоплі, що цвіла білим і фіолетовим, квасоля на тичках, жовті квіти гарбузів і кабачків, просто квіти, і мальви, які прикривали крихітну хатинку, що стояла посеред городу, вкрита темною бляхою, сама біла з синіми рамами вікон. Ліля, не вагаючись, ступила в борозну, не помітивши стежки, що була трохи збоку. Вона чомусь вважала, що в хатині нікого немає, бо хто ж житиме на городі! Тут росли і соняшники, сягаючи даху. А на вікнах були густі білі фіранки. Дівчинка обійшла довкола хатинки, доки не знайшла низенькі двері. Вона просто їх відчинила, навіть не постукала, бо в казкові хатинки напевно не стукають. В глибині кімнатки вона побачила стареньку жінку в окулярах із кучмою сивого, аж білого, волосся. Жінка підняла голову, і Ліля відразу ж втекла. Захекана, вона вибігла по сходах і зайшла, тепер уже тихо, у дім кравчині, де почула себе врятованою від незрозумілої і страшної небезпеки.

Так само зараз, відступивши від закинутого городу, Ліля, хоч і не почувала себе врятованою, проте напруження в ній дещо спало. Принаймні, цей шлях не для неї. Можна вважати його навіть знаком. Посеред збуреного хаосу почав працювати механізм, коліщатка закрутились, наче в старому годиннику, не в тому, що на батарейках, а в тому, який заводять рукою. Чия то була рука — Ліля знала і не знала. Здогадувалась.

День у день вона пізнає місто, про яке не знала нічого, хоча тут і народилась. Материнське лоно відкрилось, випустило її, і назад уже не впустить.

Вона не вибіжить по сходах, не зачинить за собою двері, бо це вже не допомагає.

Їй не сидиться вдома, на вулиці Трускавецькій, а вхід до будинку в яру для неї закритий. Вона сама відрізала себе від нього, різонувши словами, як бритвою. Ті слова їй не належали. Вони були їй підказані, підсунуті, як шпаргалка на іспиті. Грішне покоління, що прийняло як щось належне чужу власність, де ще не вистигли печі, не вивітрився запах господарів. Прийняло в дар приготовану їжу, бруд і чистоту, голоси, що ще бились у клітці стін, сни, що застрягли в складках зібганих простирадл, в пір’ї подушок та перин… Насправді Ліля хотіла знати, як почуваються нові мешканці у відібраному від когось домі, чи не є все їхнє наступне життя з його самотністю, бездітністю, хворобами, наслідком заблокованого, витісненого чи навіть відсутнього сумління? І що дивно — їй зовсім не було шкода ні тих двох старих, ні матері, ні батька, ні брата, бо вища справедливість вимагає їхнього покарання, і нічого тут Ліля не вдіє. За те, що вважали нормальним жити в будинках вигнанців і страчених, посівши місце господарів. Через те, що Лілі доводилось ночувати під мостом, серед таких самих знедолених заробітчан, і через те, що якогось вечора її напоїли і віддали на поталу жирному пацюку, імені якого вона навіть не знала. А решта — то все простиме, незначне.