Галина Пагутяк - Гіркі землі

Ліля купила півкіло «Червоного маку» і кілька бананів у тому магазині, де з нею продавці ніколи не починали бесіди, хоча знали її в обличчя. Це її влаштовувало. Вона купувала в них якісь ласощі, сир, ковбасу, те, що мама купувала на великі свята. Ліля ніколи не готувала дома ні різотто, ні піцу, ні спагетті, рецептами яких пишалось жіноцтво, приїжджаючи з Італії на Різдво чи Великдень. Вдома вона намагалась забути ті чужі запахи і смаки. Її не було в Італії, не було в Україні, її не було ніде. Це просто Лілине тіло пересувалось через кордони, а тим часом душа шукала порятунку і прихистку.

Ліля стояла на мокрому пагорбі, гойдалка саме ожила, тихо скрипіла, подзенькувала, а цей звук перебивали шум машин на дорозі, стук молотків об залізо, гавкіт собак. Тепер вона мала при собі парасолю, сумку через плече і светрик. Спускаючись вниз слизькою стежкою, дівчина змушена була хапатись за мокрі гілки. Учора вона просто легко збігла. Але то був той самий яр, не вчорашнє видіння. Потім вона зупинилась перед хвірткою, щоб роздивитись будинок. Побачила зсунуту черепицю і на ній — поламані гілки, потріскані дошки, якими було обшальовано веранду, що переходила у мансардне вікно, діри від тиньку, що обпав, а сам дім був ледь нахилений вбік. Нічого в ньому не було гарного: каліка, а не будинок. Як тільки в ньому згаснуть два життя, дім складеться, наче карткова споруда, і ніхто за ним не сплакне, бо час його скінчився. Певно, найкраще людині дожити до того віку, коли її смерть не викличе смутку. Так легше їй відійти.

Скрипнула хвіртка, як двері до потойбічного світу, аж щось здригнулось у Лілі, коли зачиняла за собою і вдихнула запах землі, гнилизни і яблук, що вкрились рудими плямами тліну. Втім, їх не було багато. Певно, пані Розалія позбирала ціліші. Лілю, що виросла у біді на купованих фруктах і овочах, жахало це марнотратство. Надмірність означає, що десь є нестача. Дитячий кошмар, де Ліля зменшувалась, а все довкола збільшувалось, був потребою в рівновазі, гармонії. Коли хтось дуже сміється, то хтось плаче дужче. Тиша, непорушність, передбачуваність, ось тобі причина, а ось наслідок — цього Лілі бракувало, цього вона шукала завжди, і врешті ця потреба настільки її змінила, що вона готова була заплатити за це нечувану ціну.

Вона рвонулась до дверей, навіть не стукала, бо знала, що ці двері замикають тільки на ніч, що ключ від них загублено давно. А вдень кожен може сюди увійти. Ліля доглядала старих на чужині й знала, що ті раді кожному слову, кожній новині з тепер недоступного для них світу.

Вона чистила яблука і різала їх на дрібні шматки. Пані Розалія збиралась зварити яблучне пюре. Ліля хотіла, щоб ця стара жінка випитала у неї все, звільнила її від думок, але Розалія нічого не питала. Вона була іншої породи, ніж ті, мамині й татові знайомі, що випитували не для того, щоб звільнити, а спустошити й лишити після себе страх: а що я сказала такого недозволеного. Та й поводили вони себе так, ніби вона була зобов’язана розповідати не те, що вона хоче, а те, чого вони потребують. Тому Ліля хотіла розмовляти з пані Розалією, яка поводилась з нею так делікатно, ніби Ліля була з тонкого скла. Звісно, ця жінка була чужа, не комунікувала з родичами Лілі, не було у них спільних знайомих, але було інше, про що дівчина лише здогадувалась. Пані Розалія досягла стану абсолютного спокою і не хотіла спричинити ураган, який міг би зруйнувати ветхий дім її життя.

Ні, вони розмовляли. Про вчорашню грозу, про те, що цього року вродив лише білий налив, що раніше тут коло паркана росли півники і флокси, але пропали в траві. І що бузок майже не цвіте, бо старий.

— А жасмин у вас є?

— Є, коло хвіртки. Ти не бачила, бо жасмин і бузок помічають хіба тоді, коли вони цвітуть.

«Дивна розмова, — зауважила про себе Ліля. — Про квіти і дерева, ніби нема поза домом світу людей, де важливі зовсім інші речі. Де кричать, регочуть, де всі заклопотані політикою, цінами і речами, які хочеться затягти собі до хати. Мабуть, це мені сниться. Мабуть, я помираю в одному житті й народжуюсь в іншому, і тому мені так страшно.»

Вона нічого не тямила в рослинах, але ті дні, коли ховалась між дерев, лежала в траві, торкаючись щокою землі, зробили цю тему для неї цікавою. Ліля ніколи не посадила жодної рослини, навіть у вазонку, і тримала квіти, загорнутими в целофан, а яблука довго мила від дотиків збирачів і перекупок, змиваючи при цьому запах дерева, з якого їх було зірвано, і землі, звідки їх підняли.