Галина Пагутяк - Гіркі землі

Завтра — понеділок, але ніхто з них не йде на роботу. Тому це не понеділок, а вічна субота, яка триває цілий тиждень, до неділі, коли йдуть до церкви, а потім їдять вареники. Маленька каріатида навіть уві сні має напружені руки, що переробили купу роботи, миючи сходи, вичищаючи унітази, зриваючи апельсини, міняючи чужу постіль, витираючи гори посуду, обіймаючи чужих чоловіків, яким не можна відмовити. Вона розучилась підгортати бульбу на городі, не навчилась варити голубці, пекти пляцок з яблук і квасити огірки, плести і вишивати. І від неї цього вже ніхто не вимагає. Вона тут, щоб відпочити і знову поїхати до Італії. Тоді повернутись і знову їхати, доки щось не зміниться. А що може змінитись? Це триватиме вічно.

Вона чула, як ходять через кімнату: тато — до туалету, мама, бо прийшов брат, — спати. Десь у тому проміжку, як прийшов брат і, йдучи через кімнату, перечепився об диван і матюкнувся, Ліля прокинулась, і її охопив майже тваринний страх через те, що вона робила вдень: втекла з хати, лежала на траві, а потім напросилася до незнайомих людей, і ще вклалася там спати, і верталася додому недоброю, понурою вулицею… Не знати, правда чи страх збудив її, чи відраза до брата, що явився під ранок і ще пащекував до мами. Чи чекала б на неї мама до ранку? Якби вона прийшла ще й напідпитку? Чи била б її по лиці, як била, коли Ліля вернулася у 10 класі з дня народження Христі о першій ночі? Чи добре, коли мати б’є доньку по обличчі? Тоді Ліля думала, що так треба. Мами в Бориславі були наче грубі колоди, однакові що згори, що знизу. Вони били своїх доньок і ніколи не били синів. Задля того, щоб знайти зятя і відштовхнути доньок від себе, скинути з плечей той нестерпний тягар.

Ліля вилітає зі свого гнізда, ширяє над диваном, розкинувши руки, і сміється над Бориславом, який досі сміявся над усім світом, хоч мав би плакати над своєю неминучою загибеллю.[Натяк на повість Івана Франка «Борислав сміється», яку більше не вивчають у школі.] Бо в неї так не буде. Її можуть бити по лиці синьйори обох статей, вирізати в неї нирку, навіть убити, але мати не посміє бити по обличчі ту, хто годує всю родину, ту, для якої в Бориславі немає зятя, бо ні один не візьме дівчину, що у 18 років поїхала до Італії на заробітки, навіть найгірший пияк, бо в нього теж є мати, яка ніколи його пальцем не торкнула. От і настав момент, коли Лілина сутність почала віддалятися від Борислава. Це було боляче, але якось наче чесніше.

Ранок був похмурий, мати, також насуплена, гриміла баняками. Ліля прокинулась і подумала, куди приткнеться тато. Брат виспиться і піде на гульки, Ліля теж не збирається сидіти вдома, а татові доведеться терпіти мамині фокуси. Йому просто нема куди йти, не знати як збавити довгий день в хаті з пластиковою стелею, на яку навіть мухи бояться сідати. Найліпше для нього — це чистити рушницю, якої в нього немає, і тому вона ніколи не вистрелить. Але в нього лишається алмазний завод, який можна оплакувати до самої смерті. Ходити по хащах, в яких ховаються руїни його цеху, оплакувати свій станок, рукавиці, свого напарника, що помер два роки тому від інфаркту. І на цій основі триматиметься мир у сім’ї і сама сім’я.

Ліля лежала рівно стільки, щоб її не спитали: чого ти так рано встала. Потім встала, вбрала рясну довгу спідницю й чорну футболку, витягла з потаємного сховку торбинку, де лежали сякі-такі гроші на всілякі дівочі потреби. Ховала, щоб братик не тягав. Вона не могла його у цьому звинуватити, бо він би нізащо не зізнався, а мама повірила б йому, а не Лілі. Щодо тата, то він давно уклав угоду з дияволом, користаючи з опіки матері в обмін на мовчання. Ліля вмилася і пішла варити собі каву. Мати тільки ледь посунулася від нової плити, що працювала і на газу, і на електриці. Раз на тиждень в Бориславі не було газу, і два рази — води. Може, не у всіх, але в їхньому домі років з десять.

Мати не знала, що сказати Лілі, а та не знала, що сказати матері. Від цього Лілі було дуже гірко. А як було матері — вона не знала. Для всіх було краще, коли Лілька сиділа в Італії і дзвонила раз на місяць, щоб повідомити, що вона здорова і має роботу. Цього разу вона не була вдома два роки, і від неї відвикли. В повітрі бриніло напруження, яке підсилювалось Лілиною мовчанкою. Вона вже не була тією лагідною усміхненою дитиною, яку везла п’ять років тому до Італії цьотка Зоня. Тепер у овечки прорізались гострі зуби, і те, що Ліля мовчала, було добре для всіх, але не для неї. Аби все було не гірше — молитва беззахисних людей, що їх ще трохи залишилось в Бориславі. Вони, як ті либаки, що з кінським хвостом і коновкою збирали ропу з калюж і струмків, акурат заробляючи на миску зупи і кавалок хліба. Тільки тепер вони мали ту миску з рідних рук: матері, жінки, сестри, доньки. Сама ж суть їхня не змінилась.