Галина Пагутяк - Гіркі землі

Крок за кроком вона віддаляється від втраченого раю, наближаючись до центру міста, якщо можна назвати це взагалі центром. Борислав не має ні ратуші, ні собору. Там вона звертає на бруковану вулицю попри парк, а звідти — попри медучилище до алмазного заводу. Біля третьої школи сідає на лавку, щоб перепочити, і, притиснувши руки до живота, починає розгойдуватись взад-вперед. Як та гойдалка, що її підпихає з надр ропа. Щоб погамувати свою одержимість. Вона стала це робити в Італії, звісно, не на людях. Ліля не боїться збожеволіти, тільки б не пам’ятати нічого, стерти усе, щоб залишився хіба чистий аркуш. А ще краще спалити і той аркуш.

У її розгойдуванні був не так відчай, як гнів. Вона змінювалась, і їй подобались ці зміни. Лілі сподобались би будь-які зміни, що допровадили б її до вияву найбільшої для неї непокори: не повертатись до Італії, забути Італію, видушити Італію з себе, як гнійник, щоб не струїв її, як струїв цьотку і тисячі інших невільниць, які стали невільницями на чужині тому, що були невільницями у себе вдома.

Коло школи крутилися дітлахи, зосередивши всю увагу на м’ячі, а два п’ятиповерхові будинки не цілком прикривали дерева. З верхніх вікон Лілю могли бачити, але вона вже звикла відчувати на собі погляди знуджених людей, таких самих нецікавих, як ці облуплені будинки з пластиковими вікнами, сателітарними антенами, скляними клітками балконів, що ними відгороджувались від свіжого повітря.

Додому їй не хотілось: там треба було сидіти і тупо дивитись телевізор, щоб ні з ким не розмовляти, а отже, не сказати зайвого. Вже кілька днів вона тинялась по місту, наче шукала ще якийсь будинок з мансардою, а в ній — ліжко, в якому вона б могла поринути в цілющий сон. Вдома вважали, що Ліля ходить по коліжанках. Усі, хто приїжджав з Італії, не могли сидіти вдома, вештаючись по знайомих, без угаву розповідали про свій життєвий успіх, втішаючись заздрісними вогниками в очах навпроти тих, хто хотів, але не міг поїхати, або ще вагався, чи їхати. Вони гасили страх перед країною, де ніхто не розуміє української мови, де треба боротись за кожну мить життя, ховатись від поліції. Вони хотіли, щоби й інші пройшли це пекло адаптації? Можливо. Але й самі боялись не менше того, що дім і родина в Бориславі стають для них чужими. Ліля пробула в Італії п’ять років, цього досить, щоб відвикнути від дому. Однак вона не хотіла бути ні тут, ні там, прагнула знайти куток, де могла б сховатись. Бути повною сиротою, непомітною і нікому не потрібною. Лише так вона зможе врятуватися, стати кимось іншим, народитись знову такою чистою і легкою, якою вже колись прийшла на цей світ.

— Ліля?

Дівчина здригнулась. Голос був ніби нізвідки.

— Лілю, то я, Христя, з паралельного класу! Блін, ти як з неба впала!

Кругленька коротко підстрижена дівчина в шльопанцях, з пакетом, звідки визирала хлібина.

— Сто років тебе не бачила. Як справи?

— Нормально.

— Ти де зараз?

— Вдома. Приїхала з Італії.

— Я думала, ти десь вчишся. Я закінчила у Львові коледж легкої промисловості. Тепер вдома шию. Пішли до мене додому!

— Ні! — Ліля розгублено відсахнулась.

— Та ходи! Я сама зараз. Мама з татом на селі. Ходи, ти така бліда, певно, перегрілася на сонці.

Христя, з якою Ліля у школі й словом не перемовилася, потягла її з собою. Квартира була на п’ятому поверсі, останньому. Там ще вела драбина на стрих, а звідти — на дах.

Христя налила в тарілку борщу, щедро хляпнула туди сметани. Ліля, яка останнім часом пила вранці саму каву, а ввечері щось брала з холодильника, ледь не зомліла від запаху свіжої страви.

— Твоїх що, теж вдома нема? Ти така худа, Лілько, Боже! Ну, як там в Італії?

— Нічого. Нормально в Італії.

Христя зітхнула. Їй багато чого хотілось спитати, але вона відчула, що Ліля не налаштована розповідати.

— Тато взяв кредит на швейну машинку і оверлок. Трохи клієнтів вже маю, та вони більше просять щось перешити. Я би хотіла мати власну майстерню, але і так добре. Ходи, покажу, що я шию! Я вже мамі пальто зимове пошила!

Кімната, де були стіл для розкрою ій електрична швейна машинка, нічим не нагадувала майстерню кравчині Зоні, яка шила мамі сукні, де все було завалене недошитими речами і пахло новою тканиною. Зате тут стояв старий манекен з облупленою фарбою, а на підвіконні — стос журналів і викройок. Наразі не виглядало, що у Христі багато клієнтів. Але вона не надто тим журилась. Тато працював на залізниці, мама — бухгалтером. Правда, меблі були такі собі. Ліля добре чулася серед цих меблів. І серед простеньких шпалер. Такі у них були, до того, як. Вона подумала, що якби Христя була в її класі й сиділа з нею за однією партою, то відмовила б її від авантури з Італією. Сказала б: не пущу! Але тепер уже пізно. Однак погляд у Лілі потеплішав, з нього зник той лиховісний блиск, який відштовхував від неї знайомих, але якого не помічали вдома. Батьки вірили, що вона така сама, як була малою. Вдома на неї дивились — і не бачили, слухали — і не чули.