Галина Пагутяк - Гіркі землі

Ліля торкалась очима й руками шматків шовку, ситцю, льону, занурюючись з насолодою у той світ, куди її раніше не пускали. Мама не дозволяла навіть наближатись до чогось в чужій хаті, а Лілі так хотілось попросити клаптик чогось яскравого, ніжного, легкого. Мамі повертали лише обрізки з її тканини — практичні, шорсткі, бежевого чи коричневого кольору. У них неможливо було щось загорнути, такі вони були штивні.

Христя зраділа, побачивши увагу до своїх скарбів, і витягла з тумбочки папку.

— Ось. Я часом собі фантазую. Я ж на модельєра вчилась, а тепер…

— Кльово!

Ліля переглядала намальовані кольоровими олівцями фігури моделей, вбраних у романтичні сукні, оточені метеликами, квітами і пташками. Вона не могла, звісно, цього оцінити. Воно їй просто подобалось.

— Ти талант, Христю! Тобі треба жити там, де будуть носити такі сукні!

— Ех, та я навіть викройок не робила! — видихнула полегшено Христя. — Як ти думаєш, в Італії таке б носили?

— Може, й носили б. А ти справді нічого з того не пошила?

— Ну…..

Христя густо почервоніла.

— Покажи!

— Якби мама знала, вона б мене вбила…

— Чому?

— Бо тканина дуже дорога, а ніхто цього не одягне, і не купить.

— Сама будеш носити. На весіллі, чи до ресторану.

Христя щось буркнула під ніс і витягла зі споду шафи вузол із хустки. Розв’язала і витягла звідти легку напівпрозору сукню кольору морської хвилі, з високою талією, великим вирізом на спині. Поділ був розшитий мушлями і перлами. З плечей тягнувся шлейф зі ще більш прозорої тканини, який роздвоювався внизу.

— Як гарно! — вихопилось у Лілі. Вона приставила сукню до Христі, але то було не на неї шито, а на високу струнку дівчину. Лілі теж би не підійшло, вона була маленького зросту.

Лілі раптом стало гаряче. Вона сіла на куций розкладний диван і уважно подивилася на Христю.

— Це для королеви, правда? — спитала вона серйозно.

Христя посміхнулась.

— Уявляєш, мені приснилась ця сукня. І я шила як на модель. То була моя дипломна робота, але у нас забирали наші вироби викладачі, то я пошила другу сукню, а цю сховала.

— А продати не хочеш? В інтернеті виставити?

Христя похитала головою:

— Не продам. Я б тобі її подарувала, але то не твій розмір. Я дурна, правда?

— Ні, не дурна. Я б теж хотіла мати щось таке, що не можна продати, тільки подарувати, віддати в добрі руки. Але я не вмію нічого робити: ні шити, ні вишивати, ні малювати…

— А що ти там робила в Італії?

— Та все робила. Мила посуд в піцерії, прибирала, пильнувала старих, збирала апельсини…

— О, апельсини! Класно!

— Ну, як тобі сказати… На свіжому повітрі легше, ніж мити кльозети.

— І ти мила?

Ліля кивнула.

— Бідна Лілька!

— Та нормально. Хочеш їсти — будеш все робити.

Христя похапцем згорнула сукню, зав’язала вузол і сховала у шафу.

— Ти не мусила мити туалети, Лілько. Я б не робила цього, навіть якби вмирала з голоду. Не тому, що бриджуся. А тому, що ми дівчата.

— А знаєш, я про це тоді не думала.

— Обіцяй, що ніколи не будеш мити туалетів!

— Та що ти до мене причепилася!

Ліля встала, вийшла на балкон, захаращений по кутках старими відрами і банками. Вона розсунула скляні рами і сперлася на перила. Дім стояв на пагорбі, і над ним були ще інші пагорби. Зліва навпроти здіймалися Верхи, в складках яких ховалися старі будинки, нетерпляче очікуючи, коли закінчиться їхнє земне життя. Ліля насупилася, здогадуючись, що все може бути не так, що будинки можна порятувати, продовжити їм існування, і вони були б за це вдячні. Але для цього потрібні надлюдські зусилля. Хтось удома казав, що тепер така мода допроваджувати старі будинки до руйнації, щоб купити дешево, а тоді розвалити і на тому місці побудувати магазин. І хоч їй не хотілося зараз згадувати Італію, але там такого би не зробили. Правда, там мало дощів і снігу, сухо, і будинок може простояти не сто, а чотириста років.

Більше не було на що дивитись. Згори все здавалось не таким покремсаним, як внизу, його можна було навіть погладити рукою і не загнати скалку. Крони дерев і кущі робили Борислав м'яким і округлим. Ліля глянула вниз з балкона: акуратні грядочки з квітами, капустою, картоплею, розділені де штахетами, де просто стовпчиками з натягнутим дротом, а десь — листами погнутої іржавої бляхи. Вона бачила це і раніше, але не так, як тепер — згори, вишукуючи привід для сварки з Бориславом, щоб врешті гримнути дверима і піти навмання і назавжди. Вона стала чужа цьому місту, яке її не визнавало, ставилось до неї з підозрою.