Галина Пагутяк - Гіркі землі

— Ліпше потовкти все, поки довеземо, половина розкришиться, — плюнув Іван Гнатович, татів колега. Вони разом працювали у пресспікальному цеху.

— Пощо товкти? — лагідно заперечив Лілин тато, здмухуючи з цеглини рештки пилу. — Диви, яка файна, ніби з печі просто.

Він обережно поклав цеглину на свою купу.

— І то щось коштує. А до австрійської цегли доберемося завтра.

— Аби хтось не забрав уночі, — занепокоївся Іван.

— Та Білинський обіцяв пригнати бусика, йому на дачу треба цегли.

— Казав, що не знає, чи точно приїде нині, чи завтра.

— То він ціну хоче збити, зараза. Не приїде, — ми цеглу сховаємо. Люди нині будуються, кожен купить. А ти менше, Іване, мели язиком, бо прийдуть алкоголіки, вкрадуть нашу цеглу… Гей, диви, хто йде! Мироську, ти що тут загубив? То наше місце. То наш цех. Я тут десять років проробив, а ти йди на свій фарфоровий, там теж є цегла.

— Там польської нема, хіба совіцька.

— Видиш, що ми совіцьку добуваєм, нє?

Таким тата Ліля неще не бачила. З ломом у руці, червоний весь від злості. Та вони повбивають один одного за ту стару цеглу!

— Та ціхо, Славку, ціхо. Я лиш хотів спитати, по кілько нині дають за штуку, аби-м себе не обідив…

— А нащо лом і мішок взяв?

— Хіба не все одно, де цеглу брати? Думав, може, десь в траві валяється, то взяв би пару штук. Аби впорожні додому не вертатись. Але, як ви займили собі місце, то піду деінде…

Ліля підхопилась. В роті пересохло, горло дерло. Вона визирнула з-за куща: нікого, і вже небо блякне потрохи. Вона поверталась тією самою дорогою, до залізної брами. Дивно, що ніхто досі не забрав браму, вона ж із заліза. Ліля мимоволі озирнулась на завод, і їй раптом стало страшно. Якби з нею щось трапилось, вона б навіть не могла подзвонити. Ліля не носила з собою мобільний, щоб ніхто її не тривожив, не заважав. «Я не хочу нікого чути. Господи, та мені треба до психіатра!», — подумала дівчина, крокуючи вниз, тією самою дорогою. Їй здавалося, що якщо вона змінить маршрут, то її затягне в якусь прірву. Найменший порух — і все зміниться, і тоді вона не знайде дороги до себе.

Тепер випадкова гостина у Христі видавалась їй пустою, хоча перед тим Ліля вважала її важливою, бо в ній наче щось зрушилось. Вона уявила собі, що може так само сидіти пташеням під теплим крилом батьків і чекати, поки ті знайдуть їй чоловіка. Це краще, ніж працювати у дві зміни на швейній фабриці, винаймати з дівчатами дешеву квартиру до спілки, і врешті повернутись додому. Христя на це не зважилась. Вона повернулась відразу. Вчинила мудро, не забруднившись відчаєм, пилом чужого помешкання, і серце їй не вистигло від львівської бруківки.

Львів вжахнув Лілю пронизливим вранішнім холодом, натовпами людей, з якими так важко розминутись. Високі кам’яниці взяли її в лещата, вона наче йшла тунелем, що мав безліч розгалужень. Дівчина б там загубилась, пропала, якби цьотка не тримала її за руку, трясучи своїми велетенськими цицьками. Лілі не хотілося, щоб хтось прийняв цьотку за її матір. Бориславські матері не вбираються в обтягуючі лосини, кофти з блискітками і туфлі на височезних підборах. Цьотка була для неї демоном з хитро примруженими очима і солодкою мовою, що раптом ставала гіркою, і від того аж кров замерзала в жилах і терпли губи.

Ліля повертається додому, пригнічена спогадами, упокорена страхом від безвиході, але якби вона сьогодні піднялась трохи вище від алмазного заводу, то побачила б веселішу картину: ліс, у якому стоять купкою старі будинки, де зараз школа для дітей з церебральним паралічем, а колись вирішувалась доля Борислава — мозок усіх нафтарень, заводів і свердловин. Гонорова головна вілла з гоноровими балконами і терасами на схилі гори більше нагадувала санаторій, а збоку від неї — звичайна ґрунтова дорога, яка переходить у стежку і перетинає потік, що в нього виливається вся несанкціонована каналізація. Місток, зроблений з клепаних котлів, присипаний гравієм, — йому не страшна повінь. Та й вода так стрімко збігає вниз, що не встигає зробити шкоди. Зрештою, води все менше, і невідомо, чи через вирубані ліси, чи через глобальне потепління. Якщо йти стежкою до кінця, можна покинути Борислав, а якщо повернути назад, то перед очима постане найчудовіша архітектурна споруда Борислава — величезний чавунний телеграфний стовп з чавунною будкою для монтера, не торканий іржею, непідвладний часу. Він все ще функціонує, правда, тепер як електричний стовп. Шкода, що Ліля не знає про нього, і про ще один, нижчий, що стоїть на луці. Вона б повірила б тоді, що ці два стовпи все ще тримають небо над Бориславом, і тому воно не валиться, не дозволяє поринути місту в хаос. Адже звідти не йдуть вже телеграми на нафтові біржі, пощо їм каліка Борислав, він уже нікого не цікавить, хіба, що, — не дай, Боже! — провалиться у вогняну геєну, в якій догорять рештки багатства Галицької Каліфорнії. Велике багатство не принесе малому краю щастя…