Галина Пагутяк - Гіркі землі

За кілька метрів на чиємусь подвір’ї з дахом, як у китайської пагоди, мурована трансформаторна будка. Забрівши сюди, чужі люди помилково хрестяться, не розуміючи, що вшановують бога електрики, а не Ісуса Христа. Стежка збігає вниз, де городи і просто пасовиська, під буйною рослинністю ховаються труби, і в одному місці труба тріснула і натекла калюжа чорної масної рідини. Якби по Бориславу ходили ще либаки з коновками і кінськими хвостами на патиках, то вибрали б усю нафту і заробили б собі гріш, аби день пережити і ніч переспати. Якби були фірмани з фірами, то зупинились би і намастили собі колеса, щоб швидше крутились і коні ступали веселіше. Може, ще з’являться у постапокаліптичному Бориславі либаки і фірмани, але для того потрібно, щоб постапокаліптичним став увесь світ.

Ліля про це нічого не знає, їй болить людське, а не машинне, хоча краєчок свідомості все ж зачіпає біль машини, яку зрадили ті, хто завдяки їй пив щодень молоко та їв хліб, отой постіндустріальний плач, що долинає із замаскованих бур’яном закапелків. Спускаючись згори у райський літній вечір, де наливаються соком осінні й зимові яблука, вкриваються синім туманом сливи, вона з гіркотою думає, що її рідний дім — це лише місце для їжі та сну, яке треба цінувати, бо іншого в неї наразі немає. Їй доводилось спати в кущах під мостом, не вдень, а вночі, і захід сонця жене її додому.

Вона не хоче залишатись сама на темній вулиці, не тому, що боїться. Ґвалтували її не раз, хоч називали це по-іншому, і відібрати у неї нема що, окрім кількох гривень, на які вона часом купує собі воду або морозиво. Ліля боїться тих демонів, що оживають в її душі поночі, і тоді відчуття безконечної самотності розриває їй серце.

Вдома вона зачиняє вікно у великій кімнаті, заслоняє штори, щоб не долинав жодний звук зіз вулиці, і щоб ніхто її не бачив. У хаті чути запах валер’янки. Певно, Олько щось знов учудив, скотина. Ліля штовхає двері до його кімнати. Брат дивиться по компу ментовський серіал і перелякано витріщається на неї.

Ліля підходить ближче і тихо каже:

— Може, поїдемо до Італії разом?

— Ти що, з дуба впала? Що я там буду робити?

Тхне пивом, аякже.

— Те, що усі роблять!

— Tiпa памперси міняти макаронникам?

— Ні, памперси міняти буду я, а ти будеш цеглу подавати на будові.

— Ох, Лілько, знаю, як ти памперси міняла! Цьотка розповіла…

Ліля не встигає кинутися на нього, як брат прикривається подушкою і випалює одним духом:

— Мені пофіг! А та стара курва скоро здохне. У неї рак чи щось таке.

І кричить навздогін:

— Ти моя сестра, а я твій брат!

Ліля сидить на дивані, не засвічуючи світла. Потім приходить мама:

— Я там борщ тобі загріла.

— Дякую, я вже нині їла борщ.

— Хочеш, я тобі яйці посмажу?

Лілька нічого не відповідає, втискається у диван і втуплюється у куток, де мерехтить образ Матері Божої. Є такі, з лампочками на рамі. На ніч вона його вимикає, бо те блимання заважає.

Мама сідає поруч. Дивно, але запаху валер’янки від неї не чути. Вона вже його видихала на всю хату.

— Лілю…

Олько точно кудись вляпався. Може, якась дівка від нього залетіла.

— У цьотки Зоні саркома. Я цілий день плачу. Вона тобі стільки доброго зробила!

— Я вже знаю. Олько сказав.

— Олько?

— Навіть Олько знає, хто така цьотка.

— Вона моя сестра! Як ти можеш таке казати!

Мама починає плакати, диван вгинається від її важкого брезклого тіла. Ліля відсувається якнайдалі. Їй солодко від того плачу, бо він розтоплює якусь крижинку в неї всередині. Ліля йде на кухню і їсть трохи схололий, але все одно смачний борщ, намастивши до нього гірчицею добрячий кусень хліба. Їсть неквапно, наче то ритуальна страва, кутя чи паска. Ця пізня вечеря обідньою стравою наче захищає її від вулиці, що просочується крізь відчинену кватирку разом з нічними демонами.

Тато сьогодні вже недосяжний для неї, з ним не вдасться поквитатися. Втім… Ліля відсуває миску, йде в передпокій, бере звідти татові щоденні кросівки і йде з ними на світло. Так і є: у візерунках підошви сліди цегляного пилу.

Її прогулянки Бориславом тепер нагадують розвідку. Вдома — «німецька» мова. Мама більше жаліє ту жирну суку, ніж рідну доньку. Вона навіть не намагається зазирнути в душу Лілі, хоча б грубо, як вона вміє. За п’ять років вони ще більше віддалились одна від одної. Тіпа Лілька більше татова донька, хоча тато ніколи її не захищав, просто не встрявав. І тепер такий самий. Став менший, схуд. Видно, мама гризе його, коли Лільки нема вдома. Олько любить тільки себе, але він не злий. Йому багато не треба.