Брюс Кемерон - Подорож собаки

Моя дівчинка сумно зітхнула, і я легенько штовхнув її лапою.

– Хороший собака, Тобі, – сказала вона, проте насправді не звертала на мене уваги.

Я лежав біля матері Дон, коли та помирала, і всі вони були дуже сумні. Діти стискали мене, і я виконував задля них команду «Спокійно». Френ і Петсі сиділи тут, але без Сі Джей. Часто, навіть коли Сі Джей бувала в будинку, я лишався з Френ і Петсі, бо вони потребували мене більше.

Це був чудовий спосіб життя. Не було собачих дверей, але щоразу, як я підходив до дверей на маленьке подвір’я, ті роз’їжджалися переді мною, і запахи знадвору сповіщали, коли піде сніг чи дощ, коли прийде літо й коли настане осінь. Чосер продовжував регулярно гратися зі мною – щоправда, відколи він дізнався, що з Едді можна розраховувати на смаколики, ми проводили на кухні майже стільки ж часу, скільки на подвір’ї.

Іноді Сі Джей зникала на тиждень-два поспіль, але завжди поверталася. Якось за обідом, невдовзі після одного з її тривалих відлучень, я відчув якийсь страх у розмові Сі Джей із Френ і тривожно сів.

– У нас буде новий гість. Уже в понеділок, – сказала Сі Джей.

– О? – промовила Френ.

– Я. Я новий гість.

– Що ?

– Це майже благословення, Френ. Зі мною зараз усе настільки погано, що лікарі не знають, звідки почати. І, правду кажучи, я втомилася від цього. Утомилася від усього цього болю, безсоння й недуг. Утомилася від сорока пігулок на день. Коли померла Ґлорія, я усвідомила, що це означає кінець моїм обов’язкам. Я більше нікому нічого не винна.

– Сі Джей…

Сі Джей засовалася на стільці, нахилившись уперед.

– Я це вирішила дуже-дуже давно, Френ. Ти мене не відрадиш. На родинному зібранні я всім про це розповіла й з усіма попрощалася. Усі мої справи залагоджені. – Сі Джей трохи розсміялася. – Так я завжди й навіки лишуся молодшою за Ґлорію. Вона збожеволіє від цього.

– Гадаю, нам слід поговорити про це. Може, ти могла б відвідати когось…

– Я вже обговорила це з моїм терапевтом. Повір, ми майже ні про що інше не розмовляли останні півтора року.

– І все ж я гадаю…

– Знаю, як гадаєш, але ти помиляєшся. Це не самогубство – це прийняття. Лише питання часу, коли в мені знову щось зламається. Я з жахом думаю, що черговий інсульт може лишити мене калікою – після спостережень за Ґлорією мені нестерпна думка, що щось подібне може трапитися з моїм розумом. Так я контролюватиму те, що відбувається, де й коли.

– Але ж ти не можеш знати, чи станеться в тебе черговий інсульт.

– Френ. Я припинила діаліз.

– О Господи.

– Ні, ти не уявляєш. Свобода . Не треба повертатися туди знов і знов. Я мала свої злети й падіння, але це було добре й довге життя, і я не шкодую про своє рішення. Будь ласка, спробуй зрозуміти. Таке відчуття, ніби в мені штучно підтримували життя, і, мабуть, не без причини: я допомогла багатьом людям. Але згідно з прогнозом усе це погано скінчиться. Я хочу, аби мій кінець настав тоді, коли оберу я, а не відкладався штучно, незалежно від якості мого життя. Не хочу закінчити овочем.

Страх уже полишив Сі Джей. Я ткнувся їй у руку, і вона ніжно погладила мене.

Кілька днів по тому Сі Джей оселилася в будинку. І я одразу ж зрозумів, що вона почувається більш хворою, ніж будь-коли. Я застрибнув на її ліжко й залишався там із нею, то підповзаючи ближче до голови, то калачиком згортаючись біля ніг.

– Хороший собака, Тобі, – завжди казала вона. Проте її голос лунав усе слабше й слабше. – Ти не просто терапіґль – ти янгол, зовсім як Макс, як Моллі.

Я замахав хвостом, почувши, з якою ніжністю вона промовляє ці імена. Моя дівчинка знала, хто я, знала, що я завжди був поряд, піклувався про неї й боронив від небезпек.

Багато людей приходили відвідати Сі Джей, і вона завжди раділа цьому. Декого з них я знав, як-от Ґрейсі, котра була маленькою дівчинкою, коли я був Максом, а тепер – дорослою жінкою з власними дітьми. Сі Джей цілувала всіх дітей і сміялася, біль усередині неї відступав, та все одно лишався, прихований від очей. Іншою була жінка, яку я впізнав, бо бачив не так давно. Її звали Дон, дівчина з ароматом яблук на руках, і вона годинами сиділа біля Сі Джей і розмовляла. Я ненадовго пішов, аби перевірити, чи не потрібен Петсі або Френ, та коли повернуся, Дон була й досі там.

– Люди завжди питають мене, яку спеціальність я хочу, а я постійно кажу їм, що просто зосереджена на вступі до медучилища. Звідки мені знати, яка галузь мене привабить? Мене ще навіть не прийняли.

– Вступиш, – сказала Сі Джей. – Я знаю, що вступиш.