Брюс Кемерон: Подорож собаки

– Зазвичай ми не вітаємо жодних добровільних зв’язків членів родини з госпісом, доки не мине рік після смерті гостя.

– Знаю, ти казала. Тому я й хочу, щоб ти обміркувала це. Я вірю, що для мене можна зробити виняток. Я дуже-дуже добре знаю, що таке лежати в ліжку й почуватися жахливо: я роблю це тричі на тиждень. І, звісно, те, що я переживаю з Ґлорією, дає мені надзвичайне розуміння того, що переживають родини.

– Як твоя мати?

– Їй… лишилося недовго.

– Ти була доброю донькою, Сі Джей.

– Ну, можливо, за певних обставин. Не думаю, що Ґлорія погодиться з цим чи колись погоджувалася. То ти поміркуєш над моїми словами?

– Звісно. Я поговорю про це з директором і з черницями теж. Насправді вирішують вони, ти ж знаєш. Ми, решта, лише наймані працівники.

Приблизно за тиждень по тому я сидів біля ніг Сі Джей у кімнаті Ґлорії, коли відчув, як із Ґлорією відбувається зміна. Я відчув, як її подих стає все легшим і легшим, а потім він зупинився, і вона кілька разів глибоко вдихнула. З кожним разом, однак, її дихання ставало слабшим, а видихи – легшими.

Вона помирала.

Я застрибнув на стілець біля неї й зазирнув в обличчя. Її очі були заплющені, рот – відкритий, руки – стиснуті на грудях. Я озирнувся на Сі Джей, яка спала. Я знав, що вона хотіла б бути поряд, тож гавкнув – єдиний різкий скрик, що дуже голосно пролунав у тихій кімнаті.

Моя дівчинка ривком прокинулася.

– Що сталося, Тобі?

Вона підвелася, підійшла й стала біля мене. Я підняв ніс і лизнув її пальці.

– О, – сказала вона.

За мить опустила руку та стиснула долоню Ґлорії у своїй. Я бачив, як сльози падають із її очей, відчував тужливий біль у ній. Так ми простояли кілька хвилин.

– Прощавай, мамо, – нарешті мовила Сі Джей. – Я люблю тебе.

Коли Ґлорія спустила останній подих і згасла, Сі Джей повернулася назад і опустилася в крісло. Я стрибнув їй на коліна й згорнувся на них, а вона обіймала мене, м’яко колисаючи. Я зробив для неї все, що міг, розділяючи її горе.

Наприкінці того дня я проводив Сі Джей і Френ до парадних дверей.

– Побачимося на службі, – сказала Френ. Вони обійнялися. – Ти впевнена, що справді можеш повернутися додому сама?

– Зі мною все гаразд. Правду кажучи, я відчуваю полегшення, що все скінчилося.

– Я знаю.

Сі Джей глянула вниз на мене, і я помахав хвостом. Вона опустилася на коліна, трохи скривившись при цьому, а тоді пригорнула мене до себе.

– Ти такий дивовижний собака, Тобі. Те, що ти робиш для всіх – утішаєш, слугуєш провідником в останні миті, – ти просто диво, янгол.

Я помахав хвостом: «янгол» чимось нагадувало «чудака» – ще одне ім’я, яке означало, що я хороший і мене люблять.

– Дуже, дуже тобі дякую, Тобі. Будь хорошим собакою. Я люблю тебе.

Сі Джей встала, усміхнулася до Френ і вийшла в ніч.

Назавтра Сі Джей не повернулася, післязавтра теж. Минуло ще кілька днів, доки я нарешті припинив кидатися до дверей, коли ті розчахувалися, – моїй дівчинці, схоже, я зараз був не потрібен.

Так влаштований світ. Я б краще пішов із Сі Джей, де б вона не була, але моя робота тепер полягала в тому, щоб піклуватися й любити кожного в моєму домі та бути поряд із людьми, що йдуть із життя. А також «сидіти» за командою Едді, аби той годував мене курятиною.

Я знав: якщо буду потрібен Сі Джей, вона може мене знайти, як робила завжди до того.

Усе, що я наразі міг, – це чекати.

А потім одного дня, коли буре листя надворі так голосно тріпотіло на вітрі, що чути було скрізь у будинку, моя дівчинка увійшла у двері. Я сторожко дивився, як жінка йде тротуаром, бо не був упевнений, що це точно вона – щось дивне з’явилося в її ході, якась кульгавість, а громіздке пальто на плечах приховувало кволу худорбу. Та коли двері роз’їхалися й порив вітру дихнув на мене її чарівним запахом, я кинувся через кімнату просто до неї. Я був уважний, щоб не стрибнути на неї, боячись збити з ніг, але мій хвіст метлявся від радощів, і я заплющив очі, коли її рука опустилася погладити мене.

– Привіт, Тобі, скучив за мною?

Підійшла Френ і обійняла її, а Сі Джей поклала деякі речі на стіл в одній із кімнат, і відтоді наше життя пішло навспак порівняно з тим, як ми жили завжди. Тепер Сі Джей ішла вночі й не поверталась до ранку замість того, щоб іти вранці, а повертатися лише вночі. Вона ніколи не брала мене до кімнати з кушетками, але я нюхом відчував, що та продовжує регулярно там бувати.

Сі Джей ходила будинком, відвідуючи людей у кімнатах і розмовляючи з ними, а часом обіймаючи їх. Я завжди слідував за нею назирці, та коли вночі вона йшла, я часто бував потрібен біля чийогось ліжка, тож лежав із людьми, і іноді члени їхніх родин обіймали мене.