Брюс Кемерон: Подорож собаки

– Ну, окрім Ґлорії, – зі сміхом сказала Сі Джей і з добротою зазирнула мені в очі. – Тобі, то ти біґль-терапіґль!

Я помахав хвостом. Її голос злегка дрижав і лунав натягнуто, та все одно я був радий чути його.

– Клеріті вкрала мої гроші, – заявила Ґлорія. – Я хочу додому. Зателефонуйте Джеффрі.

Сі Джей зітхнула, але продовжувала гладити мене по голові. Ґлорія – збагнув я – досі була нещаслива, як і завжди. А ще вона стала дуже стара – це я зрозумів з її запахів. Останнім часом я чимало бував серед дуже старих людей.

Увійшла Петсі, від якої пахло корицею, і, як завжди, Чосер.

– Доброго ранку, Ґлоріє, як почуваєтеся? – спитала Петсі.

– Ніяк, – сказала Ґлорія й відкинулася на спину. – Ніяк.

Петсі залишилася біля Ґлорії, а Сі Джей і Френ увійшли до кімнатки з маленьким столиком.

– Як, Тобі, ти теж із нами? – розсміялася Френ, коли я чкурнув у двері, перш ніж вони зачинилися.

– Такий гарний собака, – промовила Сі Джей.

Я помахав хвостом.

– Ви явно припали йому до душі.

Сі Джей опустилася в крісло, і я вловив швидкий спалах болю, коли вона це зробила. Стурбований, я припав головою до її колін. Її рука опустилася й розсіяно погладила мене з легким тремтінням у пальцях. Я заплющив очі. Я так скучив за нею, так скучив, але зараз, коли вона була тут, здавалося, ніби вона ніколи й не йшла.

– У Ґлорії бувають добрі й погані дні. Це цілком добрий день. Зазвичай вона не зовсім тямить, що говорить, – сказала Сі Джей.

Я помахав хвостом. Навіть слухати, як Сі Джей промовляє ім’я Ґлорії, було для мене задоволенням.

– Хвороба Альцгеймера буває такою жорстокою й прогресує так мінливо, – відповіла Френ.

– Ця заява про гроші доводить мене до сказу. Вона всім розповідає, що я вкрала її статок і її будинок. А правда в тому, що я підтримувала її останні п’ятнадцять років – і, звісно, скільки б не надсилала їй, завжди було мало.

– Скажу зі свого досвіду: майже завжди в таких ситуаціях виникають нерозв’язувані суперечки.

– Знаю. І мала б краще впоратися з цим. Я також психолог.

– Так, я бачила з ваших паперів. Хочете поговорити, як це впливає на ваші стосунки з матір’ю?

Сі Джей глибоко замислено вдихнула.

– Гадаю, так. У магістратурі мене осяйнуло: Ґлорія – нарцисична особистість, тому ніколи не ставить під сумнів власну поведінку й не вважає, що скоїла вчинок, за який треба вибачатися. Тож ні, ніякого зближення з нею бути не може – жодного шансу, навіть якби вона була цілком дієздатною. Але чимало дітей травмовані нарцисизмом, тому те, що вона моя мати, дуже допомогло мені в роботі.

– У середніх школах? – уточнила Френ.

– Іноді. Мій фах – робота з розладами харчування, а ті майже завжди найгостріше минають у дівчат-підлітків. Однак я вже практично на пенсії.

У цю мить я збагнув, що під однією з шафок Френ лежить м’яч. Я підійшов і ткнувся туди носом, глибоко вдихнувши. Він був чітко позначений запахом Чосера. Що робив тут Чосер із м’ячем?

– Я також читала, що ви були на діалізі понад двадцять два роки? Сподіваюся, ви не проти, якщо я спитаю, але ж ви начебто добра претендентка на пересадку органа. Ніколи не розглядали цей варіант?

– Гадаю, я не проти відповісти, – сказала Сі Джей, – хоча не знаю, як ці запитання стосуються Ґлорії.

Я спробував випорпати м’ячик лапами – уже діставав до нього, однак ніяк не міг зрушити з місця.

– Госпіс дбає не лише про гостей. Але й про потреби цілої родини. Що краще ми знаємо вас, то краще можемо вам прислужитися, – сказала Френ.

– Гаразд, звісно. Насправді мені робили пересадку. Двадцять два роки – це сукупно. Я отримала нирку від померлого донора, коли мала трохи за тридцять. Це дало мені понад два десятиліття, перш ніж нирка почала відмовляти. Це називають хронічним відторгненням, і тут справді нічим зарадити. Я знову розпочала діаліз сімнадцять років тому.

– Як щодо другої пересадки?

Сі Джей зітхнула.

– Зрештою, доступних органів не так уже й багато. Я не могла уявити, що заберу один, коли за ним стоїть ціла черга людей, котрі заслуговують більше.

– Заслуговують більше?

– Я знищила свої нирки в спробі самогубства, коли мені було двадцять п’ять. Існують діти з уродженою вадою, що вимагає пересадки без жодної провини з їхнього боку. Я вже взяла одну нирку. І не збиралася марнувати ще одну.

– Розумію.

Сі Джей розсміялася.

– Те, як ви це кажете, зводить нанівець годин п’ятдесят психоаналізу. Повірте, я все це обміркувала.

Я притулився до ноги Сі Джей, сподіваючись, що вона дістане мені м’ячика.