Брюс Кемерон: Подорож собаки

– Дякую, що хоча б поговорили про це, – сказала Френ. – Коли знаєш, це вже допомагає.

– О, моя мати, певно, згадувала про це. Вона обожнює розповідати кожному, що я пила антифриз. Я влаштувала її до будинку догляду за літніми людьми на останні три роки – вона там усіх переконала, що я знаряддя диявола.

Я позіхнув від нетерпіння. Невже всім байдуже до м’ячика?

– Що сталося? Чому ви зупинилися? – за мить спитала Френ.

– Я щойно подумала: може, вона вам і не розповість . Вона стає все менш і менш сприйнятливою і, звичайно ж, практично припинила їсти. Гадаю, частина мене ніяк не може змиритися з думкою, що це справді кінець.

– Це важко, – сказала Френ, – утрачати когось настільки важливого у вашому житті.

– Не думала, що так станеться, – тихо мовила Сі Джей.

– Перед тим ви вже пережили втрату.

– О, так.

Я сів, спостерігаючи за моєю дівчинкою й забувши про м’яч. Вона потяглася за пухнастим папірцем і притиснула його до очей.

– Мій чоловік, Трент, помер минулої осені.

Вони сиділи тихо. Моя дівчинка простягнула до мене руку, і я лизнув її.

– Так я й познайомилася з госпісом. Трент помер спокійно, в оточенні не байдужих до нього людей.

Повисла ще одна довга сумна пауза. Мені подобалося чути ім’я Трента, але його запах більше не приставав до Сі Джей. Це нагадувало, як колись Максом я усвідомив, що на Тренті більше немає рясних запахів Роккі. Я знав, що означає, коли стирається запах людини чи собаки.

Добре бути із Сі Джей, але сумно було думати, що я більше ніколи не побачу Трента.

– Хвороба Ґлорії заново пробуджує у вас почуття до чоловіка? – м’яко спитала Френ.

– Не зовсім. Це дуже відрізняється. До того ж я завжди маю почуття до Трента. Він був другом, до якого я щомиті могла звернутися, який ніколи нічого для себе не просив. Гадаю, тривалий час я вибудовувала своє розуміння любові, ґрунтуючись на стосунках із матір’ю. Коли нарешті я відкинула це, Трент уже чекав на мене, і ми прожили разом найдивовижніше життя. І весь цей час – а було ж несолодко з моєю пересадкою, імунодепресантами й поїздками до відділення «швидкої» – він завжди був мені опорою. Навіть тепер я не можу повірити, що його справді немає.

– Схоже, він дуже особлива людина, – промовила Френ. – Хотіла б я знати його.

Відтепер моя дівчинка стала навідуватися до Ґлорії, а я вітав її біля дверей і не відставав від неї, доки вона не йшла. Іноді Сі Джей діставала з кишень смаколики й годувала мене ними, не вимагаючи жодних трюків.

– Такий хороший собака, – шепотіла вона.

Едді теж казав мені, що я хороший собака, і підкріплював це твердження, пригощаючи м’ясом!

– Де собака, там Бог, ти ж знаєш. Тому ти й тут, щоб допомагати черницям у їхній Божій праці. Тож, гадаю, трохи тушкованого м’ясця між нами, хлопцями, це найменше, що я можу тобі дати, – казав Едді.

Я ніколи не розумів, що він говорить, але його закуски були найкращим з усього, що я коли-небудь їв!

Як колись я доглядав маленьку Клеріті заради Ітана, так тепер зрозумів, що мій обов’язок – доглядати Ґлорію заради Сі Джей. Я проводив багато часу в кімнаті Ґлорії, навіть коли моєї дівчинки з нею не було. Однак не намагався застрибнути на ліжко, бо, коли якось спробував, очі Ґлорії сповнилися жахом і вона загорлала на мене.

Деякі люди просто не цінують присутності собаки. Прикро думати, що такі бувають. Я знав, що Ґлорія саме така – можливо, тому вона ніколи не була по-справжньому щасливою.

Френ і Сі Джей стали подругами й часто обідали разом у дворі. Я лежав біля їхніх ніг, чатуючи на крихти, що падали.

Крихти були моїм захопленням.

– Маю до тебе запитання, – за одним із таких обідів сказала Сі Джей, – але хочу, щоб ти обміркувала його, перш ніж відповіси.

– Саме так казав мій чоловік, коли робив мені пропозицію, – відповіла Френ.

Обидві розсміялися. Я замахав хвостом, почувши сміх Сі Джей. Стільки гострих болів угризалися в неї зсередини – я відчував їх у тому, як вона здригалася й охкала під час руху, чи в тому, як довго й гучно видихала, сідаючи. Однак щоразу, як вона сміялася, біль ніби відступав.

– Що ж, це не та пропозиція, – сказала Сі Джей. – Я думаю про те, що хотіла б працювати тут, у госпісі. Тобто як психолог. Я бачу, як важко впоратися тобі, Петсі й Моні, а я готова бути добровольцем. Мені справді не потрібні гроші.

– А як же твоя теперішня практика?

– Я давно вже згортаю її – наразі працюю лише консультантом. Правду кажучи, мені все важче знаходити контакт із підлітками – чи, може, навпаки. Я кажу їм, що розумію, через що вони проходять, і бачу недовіру в їхніх очах – для них я маю вигляд сторічної бабці.