Брюс Кемерон - Подорож собаки

Людям часто бувало боляче, коли вони розмовляли із Сі Джей, лежачи в ліжку чи стоячи біля нього, але зазвичай після тихої розмови я відчував, як біль трохи відпускає їх. Часто хтось у родині тягнувся до мене, і моєю роботою було дозволяти обіймати мене так довго й міцно, як їм було треба, навіть якщо це спричиняло мені незручності.

– Хороший собака, – казала Сі Джей. – Хороший собака, Тобі.

Часто Френ або Петсі бували в кімнаті із Сі Джей, і вони казали те саме:

– Хороший собака, Тобі.

Я радів, що я хороший собака.

Сі Джей теж було боляче – я відчував це, бачив, як воно витягує з неї сили. Обіймаючи мене, вона й сама почувалася трохи краще.

Одна родина була дуже сумна, адже жінка в ліжку страждала й мала сильний металевий запах у подиху. Тут були чоловік її віку й троє дітей, яким було стільки, скільки Сі Джей, коли я був Моллі. Якщо один із дітей брав мене на руки й саджав на ліжко, я виконував команду «Спокійно».

– Дон, – сказала Сі Джей найстаршій із трьох дітей, дівчині, вищій за Сі Джей, із довгим світлим волоссям, що пахло квітковим милом, і руками із сильним яблучним ароматом. – Не приєднаєшся до мене за чашкою кави?

Я відчув: якась тривога охоплює Дон. Вона глянула на матір – та спала, не знаючи про мою присутність поряд, – а тоді на чоловіка, свого батька, і той кивнув.

– Іди, люба.

Я відчував, як щось схоже на провину жевріє в Дон, коли вона неохоче відійшла від матері. Що б не відбувалося, – вирішив я, – мені зараз варто бути із Сі Джей і Дон, а не з жінкою в ліжку. Рухаючись якомога обережніше, я спустився на підлогу й безшумно попростував коридором слідом за моєю дівчинкою.

– Гей, хочеш чогось з’їсти? Може, банан? – спитала Сі Джей.

– Звісно, – відповіла дівчина.

Невдовзі я відчув терпкий солодкий запах нового фрукта, перемішаний із яблучним ароматом на руках дівчини, коли обидві жували. Я ліг біля їхніх ніг під столом.

– Важко, мабуть, бути найстаршою. Твої сестри рівняються на тебе, це помітно, – сказала Сі Джей.

– Так.

– Хочеш поговорити про це?

– Не дуже.

– Як тримається твій батько?

– Він… не знаю. Усе повторює, що ми маємо боротися. Але мама…

– Вона більше не бореться, – м’яко промовила Сі Джей за мить.

– Так.

– Це, мабуть, дуже великий стрес.

– Угу.

Вони трохи посиділи.

– Яка їжа тебе заспокоює? – спитала Сі Джей.

– Арахісове масло, – з кривою посмішкою відповіла Дон. – А, і знаєте, є такі лазаньї, що можна розігріти?

– Їжа допомагає від стресу, – сказала Сі Джей.

Дон промовчала.

– А потім, коли ти стільки з’їси? – тихо спитала Сі Джей.

Спалах тривоги пронизав Дон. Вона випрямилася на стільці.

– Що ви маєте на увазі?

– Коли я була в старшій школі, теж мала цю проблему. Завжди покращувала самопочуття їжею, – говорила Сі Джей. – Та з кожним ковтком я ненавиділа себе, бо вже почувалася жирною й знала, що лише набираю вагу – буквально відчувала, як мій зад росте. Тож потім я позбавлялася з’їденого.

Коли заговорила Дон, я чув, як тремтить її голос від шаленого серцебиття.

– Як?

– Ти знаєш, як, Дон, – відповіла Сі Джей.

Дівчина різко вдихнула.

– У моїх очах постійно були дрібні крововиливи. Зовсім як у тебе, – продовжила Сі Джей. – Іноді в мене й щоки розпухали, як твої.

– Я маю йти.

– Посидь зі мною трохи довше, гаразд? – попросила Сі Джей.

Дон шаркала ногами. Я бачив, що вона боїться.

– Знаєш, це в мене не свої зуби, – продовжувала Сі Джей. – Свої я втратила замолоду через кислотність. Люди мого віку часто мають зубні протези, але я вже мала їх у коледжі.

– Ви розповісте моєму батькові? – спитала Дон.

– Твоя мама знає? – не відповіла Сі Джей.

– Вона… гадаю, що так, але ніколи нічого мені не каже. А тепер…

– Знаю. Дон, є одна програма…

– Ні! – різко сказала дівчина й відсунула стілець від столу.

– Я знаю, що ти відчуваєш. Як нестерпно тримати це в секреті, як від цього можна себе зненавидіти.

– Я хочу повернутися до маминої палати.

Вони обидві встали. Я підхопився на лапи, стривожено позіхаючи. Сі Джей була не така напружена, як Дон, але сильні почуття вирували в обох.

– Я на твоєму боці, Дон, – мовила Сі Джей. – У подальші дні й тижні, у будь-який час, коли відчуєш цей імпульс, цю неконтрольовану потребу, я хочу, щоб ти зателефонувала мені. Ти це зробиш?

– Обіцяєте не розповідати татові?

– Лише якщо знатиму напевне, що ти собі не зашкодиш, люба.

– Тоді ви не на моєму боці, – випалила Дон, розвернулася й пішла геть значно швидше, ніж могла рухатися Сі Джей.