Сергей Батурин - Кава по-польськи

Вмовив та поїхав. А коли кум з бухгалтером вже поверталися та вийшли на перон метро на Гідропарку, повз них чомусь проїхав порожній потяг.

— Чого це він не зупиняється? — здивувався кум.

— А ти руку піднімав? — питає єхидний бухгалтер. — Ти що, не знаєш, що на Гідропарку взимку зупинка на вимогу?

Машиніст наступного поїзда метро ошелешено розглядав здоровенного дядька у дорогому пальті, який намагався зупинити його міжнародним жестом автостопа.

Отож: не треба аж так відриватися від народу!

...Завідувачка відділом Державного архіву

Тамара Іванівна Голубок перебрала швидкими пальчиками картотеку і зітхнула:

— Лише три аркуші в одній справі. У нас небагато... Тоді всі документи йшли на Москву...

— То видайте, що є, — погодився я і подарував миловидній дамі свою найчарівнішу усмішку.

Два папірці були зовсім нікчемні, а от третій ... Це був особистий припис від п’ятого липня сорок другого року для пана обер-лейтенанта Карла-Отто фон Пферденкрупа та його особистого перекладача фройляйн Марії Запшеченьської відбути у відрядження до Криму з особливими повноваженнями у питаннях археології. Підпис — генерал фон Штрудель, печатка з орлом — усе як годиться.

— Твій дядько що — археологом був? — здивувався я.

— Та ні, але, як кожний пристойний колекціонер, на археології трохи знався.

— Ти бачиш, його особистого тлумача звали Марія ! — я уважно подивився на німця. — І, цікаво, які такі археологічні справи були у твого дядечка а Криму.

— Я не знаю, він ніколи не розповідав про Крим. Ти думаєш, це та Марія?

— Усе може бути. Слухай, у мене є знайомий, керівник обласної археологічної експедиції. Може, його попитаємо, що могло зацікавити генерала вермахту у Криму?

Я нахабно, проти всіх правил перезняв документ цифровою камерою, заклав потрібну сторінку папірцем, підійшов до симпатичної заввідділом і з невинним виразом обличчя сказав:

— Дякуємо, шановна Тамаро Іванівно. Ви допомогли нам відшукати дуже цінний документ. Він стосується родича мого іноземного друга. Але, — я розкрив справу на закладці ,— нам не зовсім зрозуміло, хто ця дама, що згадується поряд із паном бароном.

Архіваріус взяла справу, передивилася припис.

— Це так важливо? — здивувалася жінка.

Я усміхнувся:

— Мені — абсолютно неважливо, а он тому педантичному німцеві, — я кивнув на Ріхарда, -вкрай необхідно.

— Я спробую пошукати якісь дані, — із сумнівом пообіцяла вона.

Моє: «Дякую, шановна Тамара Іванівно» -прозвучало дуже щиро.

— Цим ви зробите величезну послугу євро-інтеграції, — весело підморгнув я. — Коли нам зайти по відповідь?

— Днів за два, думаю.

Ми вийшли з архіву, пройшли повз телевежу та хокейну ковзанку й пірнули в метро. Що там тієї дороги: пара зупинок до «Золотих Воріт», перейти на «Театральну», а там вже — поряд.

Керівник обласної археологічної експедиції, кандидат історичних наук Степан Мар’янович Гоняйло почухав плішиву опуклу потилицю, покрутив козацького вуса і прорік:

— Ви знаєте, Олексію Володимировичу, перед самою війною в Криму працювала на розкопках група професора Ізюмського-Інжирова, були навіть цікаві знахідки часів правління Шагін-Ґерая, але евакуювати нічого не встигли, здали до місцевого музею. Фонди музею були вивезені лише частково. Частину експозиції було залишено, один з кораблів, що перевозили експозицію, було потоплено. Подальша доля знайдених артефактів невідома: після війни частину експозиції повернули з Середньої Азії, але знахідок професора Ізюмського-Інжирова не виявилось ані серед повернутого, ані у тих крихтах, що лишилися після окупантів. А розкопки не поновлювалися — не до того було. Про це може краще знати мій учень, Богдан Коропенко, він доцент тамтешнього університету, у мене колись дипломником був саме по останніх роках існування Кримського ханства.

Коли ми вже пили каву у «Барабані» після візиту до експедиції, я між іншим спитав:

— Так що там колекціонував твій дядько?

— Старовинну зброю та військову атрибутику, — гордо повідомляє шукач таємничої Марії.

— А Шагін-Ґерай знаєш хто? Останній Кримський хан. Його примусили зректися престолу і вислали до Калуги.

— А де це — Калуга?

— Це далеко. Нам туди, — заспокоюю німця, — не треба. А от чи не по знахідки професора Кішміш-Фігова він туди їздив?

— Якого...Фігова?

— Фіг його знає, якого. Того, що розкопки вів. Ізюм-Інжирського, чи як там пан Гоняйло сказав? Знаєш, Ріхарде, у мене пам’ять — конкретна: не на слова, а на суть! Щоб ти знав, інжир і фіга — це одна й та сама смоківниця.