Сергей Батурин - Кава по-польськи

Німці спочатку старосту та поліцаїв призначили, потім ревізію у колгоспі вчинили, а тоді ставом зайнялися: сітку металеву у гирлі Рівчака спорудили, малька десь взяли й до ставу запустили, але спершу шибеницю на греблі поставили. Хто, кажуть, до води ближче, ніж на двадцять метрів підійде, отут і повісимо.

Ходять, було, хазяями, ґелґочуть не по-нашому...

У сорок третьому вже Совіти вперед поперли, германці поспіхом став спустили, рибу так-сяк повибирали, і — драла, а карась увесь у мул зарився, його потім червоноармійці гранатами глушили...

Цей, ваш, з фотокартки, вдруге приїхав десь у вересні: продукти вивозити. Навантажили йому дві теліги аж під вечір. «У ніч, — каже, — не поїду, охорони немає, а в лісах партизани завелися. Завтра по світлому відправлюся» Сказав коней випрягти і відвести на конюшню, мажі закотити до сараю, замка пудового навісив власноруч і пішов у хату до старости.

А зранку на коморі у даху солом’яному -дірка здоровенна, всередині мішки з продуктами розкидані, вози перевернуті, ще й діжка з салом пропала.

Німець ваш репетує: «Партизанен!» Які там партизани, тоді їх у нас і близько не було, а з’явилися лиш навесні сорок другого, і то — як сніг вже зійшов.

— То хто ж це наробив? — питаю.

— Чугайстери, — переконано заявив дід Сашко.

— Та ну, — не повірив я.

— А то, — загордився старий. — Вони в наших лісах з давніх давен водилися. Хто про них казав — нечиста сила, другі — що то ще від царя Петра козаки в лісі поховалися та й здичавіли. А я так думаю: лісовики, мавки, чугайстери — то все різні назви однієї істоти.

— Якої ж саме? — дуетом вигукнули ми з Василем Микитовичем.

— Дуже просто. Ти про снігову людину чув? Ото і є чугайстер. А самка його — мавка. Я у цих речах розбираюся, зоотехніком був. Я людина сурйозна. У мене за штучне запліднення корів грамота від ВДНГ мається! ...Це, так сказать, біологічна теорія, а різну чортівню їм людський поговір приписав від нерозуміння і переляку.

Поки ми утрьох здивовано переглядалися, майстер запліднення крупної рогатої худоби вів своє далі:

— У наших краях вони незлі були, тільки балувані. Поїде чоловік до лісу по дрова — так вони торбу з обідом вкрадуть, харч з’їдять, а порожню торбу на гілку на висоті свого зросту повісять. А розміри в них знаєш які? Боксера Вілюєва по телевізору бачив? Два метри чотирнадцять сантиметрів! А нашим чугайстерам він — до грудей, не вище! Або на колодязний журавель, на самий кінчик, ланцюга з відром намотають і кинуть — діставай тоді як знаєш. А собак бояться: як собака в лісі, то біля неї і мисливець з рушницею може буть.

Так от, вони це і зробили, не знали, дурні, про новий порядок. Ваш швиденько розпорядився, щоб люди знов погрузили все на вози, на один поліцая Безрука посадив кіньми правити, на другий — мене, і поїхали на райцентр — здобич його здавати на склади.

По обіді повертаємось — біля управи три здоровенні криті вантажівки, а у селі повно німців з собаками. Значить, поки ми мішки розвантажували, доповів куди слід пан інтендант про партизанів.

Влаштували вони в лісі облаву, дві доби ганялися, настрілялися досхочу — нам дуже добре чутно було, та не впіймали нікого і не застрелили. Проте шугонули лісових людей, видимо, добряче: пішли ті з наших місць, і більше про них у Копачівці ніхто ніколи не чув. Я думаю — десь на Волинь чи Буковину дременули, у тих краях ліси величезні, там їм воля.

Це був останній приїзд вашого німця. А дівка не наша, була б наша, я б упізнав.

Що нам лишалося? Ми переночували у гостинного голови, зранку викупалися у ставу, поснідали і відправилися додому.

Чи там ми шукаємо баронову Марію, крутилося в мене на зворотному шляху. Бо якщо їй не вдалося приховати від «компетентних органів» свій роман з окупантом, шукати її сліди варто десь у Сибіру.

Ми поставили «Луаза» на стоянку під моїм будинком і зайшли до парадного.

— Вас питали ваші друзі, — повідомила консьєржка.

— Які друзі? — насторожився я.

— Такі ввічливі, у костюмах, на зеленій «шкоді» приїздили.

Ледь зайшовши до квартири, я зателефонував братові; мовляв, як справи? Нормально у нього.

Бляха-муха, як я не подумав: «Волинка» ж на нього записана, на мене — лише довіреність, за номерами «знайомі» мали б вирахувати саме його... Проте прийшли до мене: значить цікавить їх хтось з двох — або я, або мій гість.

Відправляю Ріхарда в душ, а сам нашвидкуруч оглядаю квартиру. Слідів небажаного візиту не помітно, але до нього ніхто й не готувався, і «маячків» по хаті не розставляв. Гроші та документи лежать, де лежали. Так, що ще? Револьвер з гумовими кулями — також на місці (мені як журналісту дозвіл моментально дали, хоча я лише кореспондент відділу культури, до політики чи, не приведи Господи, до кримінальної хроніки — жодного відношення не маю, але «корочки» журналістські — ось вони, рідненькі).