Сергей Батурин - Кава по-польськи

— Взагалі-то він за паспортом — Забийворо-та, — пояснює керівник місцевої влади.

— А Естрадист?

— А Естрадист він — по-вуличному, між людей його так звуть, — посміхається Василь Микитович. — Це він вже на моїй пам’яті Естрадис-том став.

— У вас що, люди мають по два різних прізвища: одне для паспорта, а друге — для людей? Як таке може бути? У Німеччині, наприклад.

— починає повільно, як старий пентіум китайського виробництва від непосильної задачі, під-висати німецький програміст.

— У нас — може, особливо в селі, — не вдаюся у подробиці я.

— Чому?

— Бо Україна — не Німеччина, — гмикаю я.

Претендент на титул остаточно зависає з витріщеними очима.

— Вимагається перезавантаження, — виношу я вирок і наливаю Ріхардові здоровенного кухля міцного чаю.

Є люди, які дуже люблять вживати «розумні» слова. Це для них — як заклинання, як знак обираності й ознака приналежності до касти високочолих. Вони ґелґочуть на своєму койне, зверхньо поглядаючи на тих, хто розмовляє нормальною мовою.

Такі були завжди, але популяція їхня гарантовано приростала та ареал збільшувався у часи тотального поширення писемності або бурхливого розвитку інформаційних технологій. Вони лізуть у письменники, журналісти, коментатори й оглядачі. Один такий цілком серйозно посписував цілі стоси паперу творами, що пістрявіли фразами штибу: «Дванов їв біле тіло вареної курки» та «Перед Двановим розстилався ландшафт місцевості». За іронією долі служив цей писарчук в гардеробі письменницької організації і подавав пальта літераторам.

За шістдесят років по тому знайшлися побратими дванописця, які витягли його з небуття й спробували оголосити мало не генієм.

Дарма, як на мене: той, що пише про «ландшафт місцевості», в літературі може придатися лише на те, аби подавати пальто тому, що написав: «В белом плаще с кровавым подбоем, шаркающей кавалерийской походкой, ранним утром четырнадцатого числа весеннего месяца нисана...»

У наші часи послідовники подавальника шуб вже не опускаються до ландшафтів та тіла курей. Зараз, у добу Інтернету, айсікью, занепаду постмодернізму та розквіту цифрової фотографії, ця лексика геть не актуальна. Тепер вам навіть не початок дев’яностих, вже й брокерами, ріелторами, марчендайзерами нікого не здивуєш, як і лізингами та мониторингами. І каста просунутих застрекотіла новомодними лексемами: месідж, парадигма, конотація, креатор, наратив, контініум, лакуна, симулякр, дискурс та інсталяція .

Хто не знає цих слів — про що з ними балакати?

Не йти в ногу з часом — означає стояти на ескалаторі історії, який опускається у минуле. Мені туди, принаймні, поки я не розповів усю цю історію, ще рано. Краще я зроблю, хай їй грець, інсталяцію .

Це сталося років двадцять тому, коли Семен Полікарпович Забийворота, бригадир тракторної бригади, видавав заміж онуку свою, Любу.

Усе було у хазяйновитих Забийворіт, як у людей: і кабанчика закололи, і посаг приготували, і самогону вигнали. Ще й «казьонки» підкупили — для «городських», що на саморобну горілочку гидливо губи кривлять. І ансамбль у районному будинку побуту замовили.

Не те, щоб у селі не було своїх музик. Але для гармошки і бубна на весіллі місце і так знайдеться, а для танців і престижу — знадобився ансамбль. Свій ВІА (цікаво, чи знає тепер молодь, що означають ці літери) у клубі був. Але три роздовбані гітари, паяний-перепаяний підсилювач «Поділля» та саморобні барабани оптимізму не вселяли. Хлопці, які грали на тих унікальних інструментах, «знімали» слова англомовних пісень з нечітких магнітофонних записів українськими літерами: «Ам’йовінус, ам’йофайа, йо’дізайя!» — ще й на слух підбирали акорди. У школі, як на гріх, викладали тільки німецьку, і що воно за «йовінус», у селі достеменно не знав ніхто. А побутовики представили реєстр з чітким репертуаром, ще й завірили, що за потреби їхні музколективи можуть зіграти будь-яку пісню.

Сімейний тендерний комітет обрав музикантів з району.

У зазначені дату та час ті приїхали, виставили колонки, барабани «Аматі», підсилювачі «Біґ» та «Реґнет», підключили до них гітари «Мюзіма» та «Орфей-бас» [3] Не всі тепер і второпають, яка на той час то була крутизна! з різними «квакушками» і дуже швидко все налаштували.

Один-єдиний пристрій був у них саморобним — ревербератор. З часів популярності гурту «Машина врємєні» модним стало прикрашати спів ефектом відлуння. Відтворити такий художній засіб міг лише недешевий пристрій — отой ревербератор.