Сергей Батурин - Кава по-польськи

Виділити на нього кошти головбух, дебетно-кредитна душа, навідріз відмовився: що з нього взяти — далека від мистецтва людина! Але далі творити без такої машинки хлопці були вже не спроможні.

Проявивши чудеса винахідливості, вони переобладнали серійний магнітофон «Маяк-202», підмощувавши до нього ще з півдюжини відтворюючих магнітних головок, і пропускали через нього сигнал з мікрофона.

Виходило так: плівка проходила спочатку через записуючу головку, а потім, вже із записом, через кілька відтворюючих, які по черзі знімали сигнал і передавали його на підсилювач. Виходив бажаний ефект. А на вигляд був цей самопал — звичайним магнітофоном!

...Спочатку все йшло добре: «Ах, ета свадьба», «Зємля в іллюмінаторє», «Гляжусь в тєбя, как в зєркало», «Ярмаркі краскі» і навіть «Паро-мщік».

Гості вже підпили, молоді цілувалися все частіше, бо їх славили, наречену ще не крали, і час від часу дійство переривалося танцями. Раптом хтось замовив «мєдляк» «Машини врє-мєні».

Вокально-інструментальні музиканти швиденько підключили свій винахід до мікрофона та підсилювача і завели:

Добряче напідпитку, пильний після прочитання у вчорашній газеті статті «Маки під фанеру» про музикантів-халтурників, що співають під фонограму, Семен Полікарпович Забийворо-та раптом встав перед ансамблем, замахав руками і щодуху заверещав: «Зупиніться!». Музиканти слухняно замовкли.

Не зважаючи на те, що бобини з плівкою продовжували крутитись, а музики не було, ді-

дусь нареченої викрив заїжджих трубадурів:

— Ви нас обманюєте! Ви тільки робите вигляд, що граєте і співаєте, а направду грає магнітофон!

— Діду, та ви що? Це спеціальний пристрій

— ревербератор! Він відзвук робить!

— Знаю я ваші пристрої! Пристроїлися -людей дурити! Я сам старий естрадист! Мене не обдуриш — бо я у 67-у в оркестрі машинобудівного заводу на мандоліні грав!

Обурені гості готові були і пики шахраям натовкти, і «грала поламати», та ситуацію врятував керівник ансамблю, чолов’яга років тридцяти, схожий на популярного актора театру і кіно Леоніда Філатова. Він тицьнув дідові мікрофон:

— Якщо ви такий «естрадист» — самі перевірте!

— А що? І перевірю! — заявив Семен Полі-карпович і заспівав:

— Дві баби посварились за голівку маку...

— Маку-маку-маку, — відгукнулися динаміки.

— Одна баба другій бабі показала. дулю!

— Дулю-дулю-дулю! — пішла селом луна.

— Ух ти! — здивувався перевіряльник ревербераторів.

— Ухти-ухти-ухти! — передражнили його колонки.

— Переконалися, діду? — урезонив старого головний музикант. -Таку бучу здійняли! А ще

— естрадист !

Далі гуляли нормально — весело і завзято.

Після того весілля Семена Полікарповича ніхто у селі поза очі інакше, ніж Естрадистом, і не називав.

Добре хоч, що на родину прізвисько не перейшло!

Дід Сашко уважно роздивися фото, повернув його Ріхардові і, дивлячись Кукібному просто в очі, виніс вирок:

— Не наша дівка. Не з нашого села.

Ще й додав як останній вирішальний аргумент:

— Таку я не забув би.

Сільській голова зробив у наш бік жест: мовляв, звиняйте, хлопці, я і радий допомогти, але... Німець сховав картку і хтів було вже йти, та дід цокнув язиком і видав:

— А от хлопа цього я пам’ятаю.

Старий витяг з кишені круглу коробочку від радянських ще цукерок монпансьє, повну домашньої махорки, і почату пачечку аркушиків для ділових записів, — хтось з онуків у офісі на-тирив — вирішив я, — згорнув ловку (а яку ще зробить дід з Київщини — не файну ж) козячу ніжку, набив її самосадом з кондитерської бляшанки, закурив і додав:

— Дуже добре пам’ятаю! Перший раз він до голови колгоспу приїздив одразу, як почався «новий порядок», десь у серпні сорок першого... Німці ж надурили: обіщали розігнати колгоспи, а самі — залишили. Я тоді вже за конюха був. Малий ще, та що поробиш, як мужиків дорослих немає. А які там коні: усе путяще Совіти до війська мобілізували, залишки німці підчистили — шкапи ледь живі залишилися, а цей прибув, -я так понімаю, рознарядку привіз, — прийшов на конюшню з головою колгоспу, подивився, наче кислицю з’їв, і розпфуйкався: «Пфуй-пфуй, мал-шік, пферде, — каже, — шлехтові. Треба краще кюммерн!».

Як — краще, якщо коні від старості ледь дихають, вівса — гулькін хрін, і той за його же ж наказом одразу забрали, і сіно також? У сорок другому в старої кобили лоша з’явилося, так ми за ним, як за дитям малим, гляділи.