Сергей Батурин - Кава по-польськи

Так було перед концертами Алли Борисівни (яку ще ніхто не звав Примадонною, а здебільшого по-простому — Алкою чи Пугачихою: від того прості люди відчували її своєю і любили ще більше), а також Антонова, Леонтьєва, Градського, «Землян», «Піснярів», «Машини врємєні» і групи «Цвєти».

А з іноземцями — взагалі окрема історія.

Це тільки «Бітли» самі просилися в турне Радянським Союзом у зеніті слави і не були допущені в країну розвиненого соціалізму, аби не поширювали тлінний вплав загниваючого суспільства на найпрогресивнішу молодь у світі (ті само відповідальні особи вирішили: хай волають своє сумнівне «Бек ін Ю-ЕС-ЕС-А!» у себе не Ліверпульщині!).

А інші іноземні зірки згадували про Ю-ЕС-ЕС-А лише тоді, коли вдома їхній блиск починав блякнути, збори — падати, ефіри — рідшати, а продаж платівок — уповільнюватись. Та й то, інстанції допускали з-за залізного запинала групи другорядні, якісь доуліфемелі та тіч-іни.

А ми, наприклад, любили групу «Слейд», переписували її на наші «Маяки» та «Юпітери» з платівок, що через Польщу не знати якими шляхами ввозилися до Києва, і через їхню музику пересвідчувалися, що наша нелюбов до штучно-радянських «Самоцвєтів» і «Поющих гітар» (але аж ніяк не до справжніх «Цвєтов» Стаса Наміна та «Піснярів» Вадима Мулявина) має усі підстави.

«Слейд» — кому з молодих тепер ця назва хоч щось говорить?

Наприкінці 70-х ми полюбляли їздити з наметами до урочища Вигурівщина-Троєщина (тепер Троєщина є, а урочища — катма) — на природу. До всіх переваг незайманої дніпровської заплави додавалося те, що там майже не діяли глушилки з Лисої Гори (символічно, хіба ні?), які не давали слухати музичні передачі «Голосу з-за бугра».

Так от. Після 9-го чи 10-го класу ми катером (!) заїхали з дівчатами на Вигурівщину-

Троєщину і класно відпочивали. Ловили на блешні «Байкал» окунів по 400 г. і краснопчиків на черв’яків — неміряно. Тоді там усе це ще водилося. Варили юшку і споживали її під «Біле міцне».

У нас була потужна «Спідола», налаштована на короткі хвилі (їй не заважала їх приймати навіть присутність нашого однокласника — сина полковника КДБ).

І от одного разу ми впіймали передачу «Голосу» — ПРО «СЛЕЙД»!

Що вони патякали! «Слейд», буцімто, давно втратив популярність у США, і взагалі -«відстійна» порівняно з новітніми, група, але, мовляв, оскільки вони, просунуті, знають, що в Ю-ес-ес-а молодь її ще слухає, то ось вам, мовляв, кілька композицій.

Що ж це виходило? Що ми, пацани з Пе-черська, найкрутішого району Києва, є галіми-ми лохами, а вони, чорти з Мангаттену (чи не Сєва Старгородцев це був?) краще знають, з ким «Слейд» порівнювати: з «Бі Джиз», котрого ми ще ніколи не чули, чи з «Самоцвєтами», якими нас застібали по радіо та ТБ? Вони нахабно плювали в наших кумирів і вважали, що це — демократично.

Пашлі ані на ... — вирішили ми, перемкнули на «Маяк» і стали купатися (голяка, але нікому про це не розповідайте) з дівчатами.

Це був перший плювок у нашу віру в західну демократію.

А диска групи «Слейд» я на Петрівці не так давно купив! Вони й досі там продаються.

А де чуваки, які паплюжили наш «Слейд» на хвилях неіснуючих тепер радіостанцій?

Ото ж бо!

Так було і, здавалося, буде завжди.

І раптом! приїхав! «Спейс»!

Тепер дещо призабута, ця група тоді гриміла по світу зі своєю електронною музикою та небаченими у нас лазерними шоу! Оскільки вони грали, але не співали, пришити їм ідеологію було вкрай важко ( у композиції «Стіна» група «Пінк флойд» викривлює зовнішню політику СРСР; для публічного відтворення названа композиція не рекомендується [9] Щось подібне було написано у циркулярі ЦК ЛКСМ України щодо проведення дискотек. ), то фірма «Мелодія» навіть купила ліцензію та видала шаленим тиражем одну зі спейсівських платівок.

Я і не рипався до Палацу спорту по квитки: там відбувалося побоїще, яке і Ріхардовому предкові, герою Грюнвальдської битви, видалося б кінцем світу. Я побачив вируючий натовп біля кас, проходячи мимо у справах, здалеку почув лемент з лайкою і жваво уявив, що коїлося біля Лядської брами за монголо-татарської навали.

...Хто каже, що не мав у ті часи громадського доручення, хоча б формального, записаного на папері — той або дисидент, або склеротик, або — каже неправду, якщо, звісно, у 1991 році не впав з Місяця. Переважна більшість намагалися від того ухилитись шляхом отримання якоїсь формальної повинності, штибу агітатора, політінформатора (забув, які ще були), чи, за часів Горбачова, члена товариства «Тверезість». На крайній випадок лишалося ДНД: погуляєш два вечори на місяць в мікрорайоні свого підприємства з пов’язкою на руці у товаристві колег — стаєш суспільно корисним, ще й додаткові дні до відпустки плюсуються. Лише окремі ентузіасти залюбки займалися цією «громадською роботою» — як правило, за рахунок робочого часу та замість виконання своїх прямих посадових обов’язків. Але інколи наявність такого доручення могла дати якісь плюси.