Сергей Батурин - Кава по-польськи

«А чому б ні», — вирішив я.

— У мене є один зайвий квиток, — кажу, — і якщо ви не проти, я можу запросити вашу дочку.

Так ми й запізналися з Віолеттою. Вона мені сподобалася, та спочатку я поводився дещо скуто: таки дочка співробітниці, хто її знає, що вона подумає і, головне, скаже потім про мене матері?

Ми мали достатньо часу в запасі: навіть встигли випити кави у буфеті. Але ж мовчали вже і п’ять хвилин, і десять, і п’ятнадцять, наша мовчанка ставала загрозливою. Треба було хоч щось говорити, і я почав...

Тепер я точно знаю, що мали на думці радянські класики, сформулювавши легендарне «Остапа понесло» — зі мною тоді сталося саме це: вона сміялася до концерту, в антракті та весь час, поки я проводжав її додому. Де воно все бралося: жарти, анекдоти, байки з училищного життя, каламбури й гра слів — сам не знаю й понині. Віолетта подякувала за вечір і пурхнула у під’їзд.

Назавтра я поцікавився в Агнешки Болес-лавівни, чи задоволена її донька концертом.

— Ой, вона вам така вдячна, — засяяла жінка. — Вона так захоплено розповідала, і навіть сказала: «Мамо, ти й не уявляєш, який Олексій Володимирович талалай!»

Отакої! Вона що, не розуміє: я намагався розважити її. Сказала б — дотепник, а то.

Це дещо зменшило мої враження від Віо-летти, але я за пару днів таки подзвонив, наступними вихідними вивів її до театру Франка на модну тоді виставу «Моя професія — сеньйор з вищого світу». У райкомі, мабуть, мали на мене якісь види, чи просто звикли враховувати вашого покірного слугу, і доволі часто пропонували квитки, а я не відмовлявся: тепер у мене була чарівна супутниця для відвідин театру. Я вже почав подумувати, чи не атакувати мені Віолет-ту за всіма правилами залицяння, як вона, йдучи з чергової вистави, раптом почала розповідати мені про якогось однокурсника, який у неї шалено закоханий, упадає за нею й зве заміж, а батьки в нього працюють у ЦК і зможуть подарувати чималеньку квартиру, машину та влаштувати їх після університету на роботу за кордоном.

— А ти? — питаю (ми тоді вже були на ти).

— Обмірковую пропозицію, — з серйозним лицем каже Віолетта.

Це сьогодні я розумію: хотіла вона тією оповідкою активізувати мене, а тоді промовчав, довів її до під’їзду, спантеличений новиною, ще й кілька днів не дзвонив. Квартира, машина, закордон... А що я міг запропонувати їй натомість?

Наступного разу вона відмовилася від мого запрошення, потім її ніколи не було вдома, коли я дзвонив, а десь за півроку Агнешка Болесла-вівна урочисто повідомила, що її дочка вийшла заміж, і запросила колег після уроків до свого кабінету — відсвяткувати подію.

— Щиро вітаю, — сказав я Віолчиній матері, — але я, напевно, не зможу: до райкому викликають.

— Направду? — спитала жінка.

— Так, — збрехав я.

Агнешка Болеславівна дуже добре знала життя: вона глянула мені у вічі й сказала:

— Неправда, — потім чомусь зітхнула. -Боже, які ж ви, молодь, дурні.

Кілька років я не мав жодних відомостей про Віолетту, аж раптом вона сама зателефонувала:

— Привіт, як поживаєш?

Поживав я непогано: був вже завучем у престижній столичній школі з поглибленим вивченням англійської й досить часто друкувався зі статтями у російськомовній республіканській газеті «Комсомольское племя», а додаток до неї

— «Рабочая смена» — щойно опублікував цілу добірку моїх віршів. У мене тоді був роман з однією жінкою (вона казала — стосунки), і я вже не так часто згадував Віолетту.

— Нормально, — кажу.

— Не одружився?

— Поки ні.

— А я розлучаюся, — повідомляє вона.

— Он як, — тільки й знайшов, що сказати.

— Він — кінчений! — палко заявляє моя колишня театральна компаньйонка.

Мене з тих пір і досі цікавить: якщо жінка живе три-чотири роки з чоловіком, а потім заявляє, що він — кінчений, чи може сама вона при цьому вважатися Кончитою?

Ми поговорили ще хвилин зо п’ять ні про що, типу того, якими класними були наші культпоходи, потім вона сказала, щоб я дзвонив, що телефон не змінився. Я не став того робити, а вона ще разів зо три телефонувала, а тоді знов зникла на рік.

Я інколи дзвонив їй просто так, а вона мені

— коли їй погано, тобто виключно коли вона залишалася одна після чергового шлюбу чи стосунків ; ми зустрічалися, йшли на каву, бувало, що й з коньячком, інколи навіть — до мене додому, я вислуховував її, проводив балачкотерапію, співчував, жалів, але ніколи, не гмикайте, дійсно

— ніколи я не дозволив ані собі, ані їй навіть тіні думки про те, що між нами може бути секс чи, не приведи Господи, стосунки!