Сергей Батурин - Кава по-польськи

— Взагалі-то, планується антологія «Видатні археологи України», — розвожу я далі. — І ми проводимо попередній збір матеріалу. Якщо вдасться вибити фінансування, книга вийде вже наступного року.

— Ви хіба не на літературні теми пишете?

— виявляє приємне знайомство з нашою газетою вчений.

— Переважно на літературні, — ніяковію я від того, що змушений дурити хорошу людину.

— Але від інших цікавих тем теж не відмовляюся.

Бачу — моєму співбесіднику приємно, що його улюблена справа небайдужа столичному журналістові. Даю собі слово написати статтю чи нарис до ювілею цього корифея археології та намагаюся трошки виправити становище:

— Якщо кошти не виділять, то буде цикл статей у столичних ЗМІ.

— Теж непогано, — киває Богдан Тарасович.

— ЗМІ останнім часом приділяють недостатньо уваги висвітленню...

Господи, тільки б не з’їхав на офіціоз і пафос!

— Проте, мені би не хотілося, пишучи про таке світило, збиватися на банальний переказ загальновідомих фактів. Кортить зробити яскравий матеріал із родзинкою, цікавий і читабельний. Ви мене розумієте?

Хто ж мене ще зрозуміє, як не віддана археології людина?

— Мені хочеться, — веду далі я, — зробити статтю з інтригою, з назвою, яка б гіпнотизувала читача, не дозволяла не прочитати ... Наприклад, «Таємниця експедиції» чи «Секрет професора Гервасія Ізюмського-Інжирова»!

— Ви маєте на увазі. — видихає співбесідник.

— Кримську експедицію тисяча дев’ятсот сорок першого року! — сам загоряюся ідеєю я. Та хто мені заборонить зробити такий матеріал? Були б кілька фотографій та пара-друга маловідомих фактів!

— Це трагічна експедиція, — зітхає мій візаві. — Усі знахідки втрачено, документів майже не лишилося.

Документи, звісно, штука хороша, особливо, з огляду — хто і за яких обставин їх писав. Пам’ятаєте, я згадував мого знайомого, бухгалтера Валерія Володимировича Соєва? Ще обіцяв принагідно розповісти про нього докладніше? Цей геній дебетів і кредитів, король проводок та корифей позитивного сальдо якось похвалився, що прізвище у нього — унікальне, і всі, хто його носить, є досить близькими родичами самого Валерія Володимировича.

— Та ну, — не повірив я. — Он у московських «Ізвєстіях» був такий міжнародний оглядач — Ві-ссаріон Соєв.

— Віссарка? — підняв брови бухгалтер. — Ві-ссарка — мій троюрідний брат!

— Взагалі-то наше прізвище мало би бути

— Сисоєв, — почав свою розповідь родич московського міжнародника. — Усі мої предки були Сисоєви. Аж до тисяча вісімсот шістдесят першого року. А тоді грянуло — цар волю дав! До села приїхав чиновник із повноваженнями. Разом із батюшкою та старостою, помолившись у церкві, з пером, чорнилом та чистими бланками рушив він зранку селом, з хати в хату — виписувати паспорти! Лише уявіть собі: віками чекали цього! Та це було свято, не менше за Великдень! Селяни вбралися у найліпше, столи понакривали, стрічали цю трійцю хлібом-сіллю, як дорогих гостей! До столу запрошували, ображалися на відмову. А як вже сів, менше трьох чарок і пити непристойно.

Хата пра-пра-прадіда, Пафнутія Сисоє-ва, була від церкви шостою чи сьомою. Зранку він заради свята розговівся горілочкою і став чекати біля воріт: п’ять хат до моєї лишилося, три, одна... І від нервового напруження та нетерплячки бігав кожного разу, коли бачив, як до сусідів заходять воленосці, «румочку храпнути».

Коли процесія завітала до Пафнутія, достойно тримався лише батюшка, видимо, через постійне загартування, цілорічне якісне харчування та внаслідок добрячої ваги. Ті двоє, староста й чиновник з міста, були вже тепленькі, але господар запрошував до столу, сам, до речі, також п’яненький, а відмовитись сил у гостей уже не вистачало.

Скільки сиділи «гості дорогі», що пили, чим закушували — історія замовчує, але, судячи з усього, робили вони це під гаслом «за вєру , царя і отєчєство», а саме: совісно, ревно, старанно, побожно й патріотично. Розуміючи відповідальність моменту, не матюкалися, не бо-гохульствували, не билися й сороміцьких пісень не гармошці не грали.

Дійшла, нарешті, черга й до паспорта. Чиновник витяг ручку, чорнила, бланк, не без проблем сконцентрував погляд на папірцеві, намітився, куди писати, і запитав: «Як прізвище?»

Хто з двох схибив: Пафнутій не був вже здатний правильно назватись, чи паспортист записати — до анналів не занесено. Проте виведено у графі було — «Соєв», паспорт заховано за ікону, перевірити неписьменний екс-Сисоєв не вмів, а коли з часом усе з’ясувалося — міняти документ ніхто не став. Отже, усі Соєви -прямі нащадки Пафнутія, мої родичі!