Сергей Пономаренко - Тенета бажань

— Був, але до тебе.

— З Ритою, виявляється, теж був.

— Геть нетривалий...

— Зате вона згадала Анюту й розповіла про неї.

— Це було так давно.

— Страшенно давно — цілих шість місяців тому! — Наталка зітхнула. — Дівчатка так сміялися, обговорюючи тебе. Наостанок ти мені назвеш ім'я вчорашніх «виняткових обставин»?

— Так, Валера, чоловік тієї схибнутої, яку ти бачила на мосту закоханих, через котру в нас усе йде шкереберть.

— Мені чомусь здається, що не через неї, а через тебе.

— Наталко, ти знаєш: у мене вбили друга, Андрія, але я не розповідав, що це було ритуальне вбивство!

— Боже мій! Невже це можливо у наш час?!

— Це ще не усе: накручується така чортівня, що двома словами не розповіси. Прошу тебе: поїхали зі мною на дачу Андрія, і по дорозі я детально розповім усе, що знаю.

— Добре, — після довгої паузи роздумів, вимовила Наталка. — Я їду, але якщо ти мене обдурив... вже вкотре, то між нами усе буде закінчено!

— Я за тобою заїду, за годину-півтори будь готова. Забув тебе запитати: ти віриш в нечисту силу, диявола? Відповідь на це питання я хотів би почути після моєї розповіді.

Коли Олег пересів за кермо автомобіля покійного друга, то йому стало якось, ніяково. Замість того, щоб отримати задоволення від розкішного салону новенької «мазди 5», порівняно з його старенькою «октавією», він відчув себе незатишно та якось напружено. Не так давно Андрій придбав цей автомобіль, пишався ним, оберігав, лише раз під своїм ревнивим оком дав прокотитися на ньому приятелеві, відчути «плавний хід», а тепер його немає в живих, і спідометр автомобіля показує усього лише «накатаних» п'ять тисяч кілометрів.

Відчуваючи незрозумілий острах, Олег завів двигун і вирушив до Наталії. Він почував себе чужим цьому автомобілю, що явно не прийняв його, навіть в гудінні мотора йому чулися невдоволення та напруга. Немов кінь, що відчув чужого сідока і вичікує момент, щоб показати норов і понести.

У салоні все нагадувало про Андрія, Олегові навіть здалося, що він відчуває запах його улюблених чоловічих парфумів, «з шлейфом», хоча цього не могло бути, оскільки пройшло досить багато часу. Його думки повернулися до фатального для Андрія дня. Чим він займався цілий день, було невідомо. Чи був він увечері в автомобілі сам або його майбутній вбивця вже знаходився в салоні і бавив розмовами, щоб приспати пильність? Якби автомобіль міг говорити! Єдине відомо, що Андрія вбили не в автомобілі і не там, де знайшли тіло.

Слідчий показав йому одну з фотографій, знятих на місці виявлення трупа: голе, покремсане, позбавлене нутрощів тіло, яке не мало ані найменшої подібності до образу живого Андрія, що залишився в пам'яті, розкинулося на траві в неприродній позі.

Похмурі думки не сприяли настрою, навіть

Наталка, побачивши його вираз обличчя, різко змінила намічену тактику й спробувала розворушити, заторохтівши:

— Олежко, ти поміняв авто? Класна тачка! Оце так сюрприз! Що ж ти, соколе, засумував, голову повісив, катаючись на такому диві?!

— Це не моя «мазда» — Андрієва. Тимчасово узяв у Свєти — завтра «октавію» здам в ремонт, а на цій трохи покатаюся.

— Теж непогано. А чого зажурився?

— Сідай, Наталко, на місце штурмана, а дорогою я розповім тобі усе від А до Я.

Розповідь Олега дуже подіяла на Наталку і, коли в темряві під'їхали до дачі, вона зовсім принишкла.

— Олежко, а ти в диявола віриш?! — поцікавилася вона тужливим голосом, неспішно виходячи з автомобіля.

— У Фреді Крюгера, живих мерців, вампірів, перевертнів, бабу Ягу і Чахлика Невмирущого — вірю, а от у диявола... — і він затягнув до неможливості паузу.

— Тобі тільки жарти жартувати, а по-серйозному, — не витримала Наталка, перервавши мовчання. — Як подумаєш, що може насправді цей Іконников продав свою душу та душі майбутніх нащадків, то страшно стає. Недаремно Світлана боїться — як їй бідненькій, одній в твоїй — чужій — квартирі незатишно... і страшно.

— Звідки ти знаєш?

— Знаю! — упевнено вимовила Наталка. -От ти, Олежко-сироїжко, неправий. Тобі потрібно було давно мені розповісти про все, і Світлану, не до себе на квартиру селити, а я б до себе її узяла.

— А твої батьки?

— Нормально, пожила б вона зі мною в одній кімнаті.

— На це вона навряд чи погодиться, а от якби ти з нею в її квартирі пожила — це ймовірніше.

— Я... все ж лячно — дві беззахисні жінки, -завагалася Наталка.

— Завтра обговоримо. Пішли знайомитися з будинком, беззахисна жінко. Ти подивися, який збіг — починається дощик, зовсім, як минулого разу. Дивись — і русалка з річки завітає.