Сергей Пономаренко - Тенета бажань

— Прийди і вселися в нас, і очисти від всілякої скверни, — протяжно й вагомо виводила кожне слово молитви Святому Хресту бабуся Фрося, а Родько — за нею повторював незрозумілі слова, не переймаючись їхнім сенсом. Скільки себе пам'ятав, щоліта приїздив до бабусиного села Лежки, й починалося інше, відмінне від міського, життя. Родя задоволенням скидав форму учня реального училища, вдягав домоткані льняні штанці, світлу сорочку, картуза, підперізувався вузеньким паском і вже нічим не відрізнявся від сільських однолітків, хіба що шкіряними сандалями, предметом їхніх заздрощів — легкими, зручними й всюдихідни-ми. Все тут було інакшим, не таким, як у місті, зрозумілому і простому, де навіть небезпека була конкретною: механічні екіпажі, що мчать вулицями, дрожки візників або, і це найгірше, зустріч зі шкільним інспектором у пізній час у неналежному для учня місці, що загрожувало покаранням аж до карцеру.

У селі прихованих небезпек значно більше, ніж у місті, їхні грізні личини відомі з розповідей сільських дітлахів, котрі щоразу стика-лися з ними віч-на-віч і повідали про це йому як великий секрет тремтячими від переляку голосами. Невидима небезпека збурювала кров, змушуючи весь час пам’ятати про неї, не відходити далеко від бабусиної хати після заходу сонця, коли повітря густішає, очікує темряви, стаючи молочно-сірим, а ліс і торф'яні болота начебто підсуваються, оточуючи сміливця тісним кільцем. От тоді-то Мишко-попович із товариством, куди милостиво допущено й Родька, сидячи на призьбі, починають нескінченні жахливі історії про живих мерців, підступних духів і кровожерних перевертнів.

Зі старого ставу, того, що біля вичорненої часом церковки зі старовинним цвинтарем, де вже давно нікого не ховають, бо місце погане, безмісячними ночами виходять потопельники -всі, як один, у довгих, до п’ят, променястих білих саванах. Старші ведуть молодших за руки, очолюють цю процесію дзвонар Федір, що вдавився минулого літа на дзвіниці, та чорний панотець Полієвкт. Справдешньої історії чорного попа ніхто не відає; розповідають її всяк по-своєму, не знаходячи одностайності, за який саме смертний гріх він покараний вічним неспокоєм. Уже й риза на ньому майже зогнила, й хробаки, що білими клубками комашаться в очних западинах, пообгризали його плоть, а він водить та водить жахливий танок, попереджаючи православних християн, що вклоняються слову Божому, брязканням дзвіночка. Родько й удень намагався обминати став десятою дорогою, й лише раз наважився і наблизився до нього, відразу злякавшись чорної важкої води, вкритої ряскою під берегами, густо зарослої лілеями та жовтим лататтям.

А в річечці Курловці, невеличкій, зі стрімкою течією, мешкає водяник, вичікуючи слушної нагоди вхопити необережного купальника,

затягти до ями, щоб потім поповнити ним процесію біля ставу. Тому Родько, вислухавши настанови бабусі, заходить у воду лише по пояс, з головою не пірнає, через став не плаває, хоча сили вистачає. І до лісу по гриби та ягоди він, за порадою баби, ходить лише з великою ватагою хлопців, бо там бешкетує лісовик, намагаючись заманити перехожих чи то в непрохідні лісові нетрі, чи то в грузьку погибельну драговину. Та найнебезпечніші — біси, бо вони можуть ховатися під машкарою людини, ба й просмикуватися в думки, нашіптуючи підступні поради, аби погубити християнську душу.

Віднедавна на околиці села в образі студента Миколи Сиволапцева, оселився біс. На обличчі — рідка борідка, круглі скельця-окуляри, що ховають колючі очі-крижинки незрозумілого, бо лячно в них заглядати, кольору, незмінно, навіть у спекотну сонячну погоду, одягненого в чорну, наглухо застебнуту на всі ґудзики студентську форму й кашкет,. Схожих студентів в губернському місті, де живе Родько, хоч греблю гати, але в цьому є щось непевне, застерігаюче, і коли попович Мишко виявив в ньому прихованого біса, Родько беззастережно повірив йому.

Хай там як, але в колись розміреному житті села відтепер відчувалися тривога та паскудне очікування чогось нехорошого й страшного. Студент тримався відлюдкувато й непомітно, місцеву корчму не відвідував, ні з ким з місцевих жителів не зблизився, але бесіди охоче підтримував, відкрито пристаючи до крамольних балачок, через що велика частина співрозмовників негайно тікала геть, але знаходилися й такі, що через брак розуму бесіду підтримували, зачарувавшись бісівським словоблуддям.