Сергей Пономаренко - Тенета бажань

Незграбно умочивши перо, я перекинув чорнильницю: по списаному наполовину листу роз-пливлася густа чорна пляма, підводячи цим підсумок моїм тяжким літературним намаганням. Це було все не те, чого хотів добитися я, літератор-початківець, що задумав написати роман про чуму — чорну смерть, що вразила в XVIII столітті Київ — місто, де сам я ніколи не бував.

Власне чума, мене не цікавила, — вона були лише оболонкою, з якої повинен був з’явитися ЖАХ, здатний захопити увагу читача, паралізувати страшною суттю того, що відбувається. Але ЖАХУ — в написаному — я не відчув.

Жебрацьке начиння моєї кімнатки, розташованої під ламаним голландським дахом на горищі, постійно тисне на мене, в голову мимоволі лізуть думки, що зусилля, зроблені для написання роману, від самого початку були приречені на невдачу, як і ранні поетичні потуги.

Залізне ліжко, курлапий стіл, єдиний табурет — для гостей, на підлозі — таз води для умивання, древня шафа для одягу — це й усе, що вмістилося в моєму жалюгідному житлі. Тіснота кімнати вилікувала мене від звички вранці робити фізичні вправи. Невелике віконце виходить на глухий похмурий прямокутний двір, придатний хіба що для прогулянок арештантів.

Погляд пробіг по м'якій обкладинці «Жорстоких оповідань» [1] Автор — Огюст Вильє де Ліль-Адан , що лежать на куті столу (для мене доки недосяжний зразок письма, незважаючи на неодноразове прочитання цієї дуже захоплюючої і страшної книжки). Я відкинувся на спинку стільця, що було дуже необачно, і той скрипом застеріг мене від подібних рухів.

Злиденним виглядає облаштування мансарди, до якої я звик за шість місяців перебування в Петербурзі, але й вона незабаром може виявитися мені не по кишені. Перебиваюся випадковими заробітками, сподіваючись на літературну працю, яка поки не приносить ані шеляга. Сізі-фова праця — потуги письменника-початківця!

На столі — сіра фотографія: струнка витончена жінка з важкою копицею волосся, примруживши погляд, глузливо дивиться на мене і, здається, от-от декламуватиме свої вірші:

Вона постійно являється до моїх снів, несподівано вторгається в думки, вчить і дратує, ставши кумиром і баламутом моєї душі. Пам'ятаю той незвичайний стан, що охопив мене, змусив кинути забезпечене життя ветеринарного фельдшера й приїхати сюди в ілюзорній надії підкорити її та це місто. Чи місто, а потім її?

Її ім'я — Зінаїда Гіппіус. Вона розумна, гарна, епатажна, постійно шокує світське товариство своїм вбранням, словами, поведінкою, зневажливо реагуючи на обурені нарікання зухвалим поглядом через лорнет. Вона пише від імені чоловіка дивні, нежіночі вірші, ще більш дивні оповідання, де поруч сусідять примарність кохання й реальність смерті. Її називають «декадентською мадонною», зухвалою «сатанесою», «відьмою», довкола неї рояться чутки, плітки, легенди, а вона з усмішкою їх увесь час множить.

Вона, заміжня пані, ходить до театру в білій дівочій сукні, шокуючи цим публіку. Кохання в її віршах і оповіданнях незвичайне та страшне. Юна Шарлота, закохана в покійника, котрого ніколи не бачила, беззастережно присвятила себе йому, а точніше — могилі, де той похований, скажено ревнує його до колишньої нареченої [3] Зінаїда Гіппіус, «Живі та мертві», оповідання. , або міс Май, більше схожа на примару, ніж на живу жінку, але котра попри те майстерно закохує в себе, несучи руйнування сталих поглядів, традицій [4] Зінаїда Гіппіус, «Міс Травень», оповідання. .

Невже вона справді — відьма і, не підозрюючи про моє існування, зуміла прив'язати до себе невидимими узами? Ні, радше, вона — корабель, що сміливо розрізає корпусом застояну гладінь життєвих засад і понять, а я — лише одна з хвиль, породжених цим рухом і приречених зникнути. Як насмілююся я мріяти про неї, заміжню пані, мідноволосу красуню із смарагдовим поглядом? Що я можу запропонувати, щоб вона хоч раз ковзнула по мені поглядом?

Вихоплююся з-за столу та вдивляюся в каламутне свічадо, немов очікуючи побачити там щось інше, а не власну персону. Скуйовджене п'ятірнею, злегка хвилясте каштанове волосся, блакитні очі з червоними від безсонної ночі та розумової напруги білками, видовжене обличчя з міцно стиснутими вузькими безкровними губами. Молочно-біла шкіра від тутешнього клімату стала ще білішою й тоншою. Аби видаватися в свої двадцять три роки соліднішим, я завів невелику кучеряву борідку, дуже м'яку та ніжну на дотик.