Марнославство, бажання показатися кращим, сильнішим, ніж ти є насправді — ось рушійна сила нашого повсякденного життя, котре одних возносить до Олімпу, інших скидає до прірви невдач, і неважливо, яким фетишем ми заманюємо себе на цей шлях — владою, грішми, кар'єрою, славою, коханням...
Бажаючи вирватися із визначеного суспільством і батьками кола, я замість того, аби залишитися шанованим ветеринарним фельдшером, погнався за ілюзорною мрією підкорити словом столицю, ввійти до кола відомих літераторів, добитися прихильності та спілкування з самою Зінаїдою Гіппіус. У мене немає помислів зазіхнути на її домашнє вогнище, оскільки вона мене цікавить лише як ідея, а не як жінка у плоті. Моя любов до неї — це, за загальноприйнятими поняттями, — несправжнє кохання, позбавлене конкретної чуттєвості.
Це та двоїстість, яка ховається в текстах її оповідань, віршів.
Не знаю, бунтувати чи коритись.
Несила жити, помирати страх.
Зі мною Бог — не в змозі я молитись.
Любити хочу і не знаю, як [8] Зінаїда Гіппіус. «Безсилля», переклад Анни Багряної
.
Як важко змусити себе зосередитися, щоб продовжити вигадані події роману, коли реальність постійно вимагає їжі, питва, сплати за квартиру, пристойного зовнішнього вигляду. Розумію, що сьогодні не вичавлю з себе більше ані рядка, вбираюся в студентську шинель, кашкет і залишаю мансарду. Хочу розчинитися в людському натовпі, що підживлює мене енергією. Жадібно вловлюю уривки фраз, розмов, шукаю цікаві типажі для роману. Події мертві, коли в них не видно живих людей.
Це велике похмуре кам'яне місто, немов морфій, непомітними путами нерозривно прив'язує до себе, і я розумію: залишатися тут — погибель, але вже не можу його покинути. Без гроша в кишені похмуро тиняюся розкішним Невським, де протягом доби не замовкає свято для тих, у кого товсті гаманці й солідні рахунки в банках. У роззолочених мундирах, у дорогих екіпажах, з красунями-дружинами та коханками, за віком — онуками, поспішають до театру старезні царедворці та люди у фраках, при чинах та достатку.
Нині модно й престижно таємно чи напоказ утримувати юних хористок і балерин, а на мою долю — повія Клавка-Швачка, та й те — допоки я їй не набридну. Але я вірю — настане той час, коли голосно заявлю про себе, стану бажаним гостем в літературних салонах столиці, і надушені французькими духами манірні світські красуні вважатимуть за честь отримати від мене напис в їхніх щоденниках.
Ці студентська шинель і кашкет потрапили до мене не без участі Клави. Минулого разу вона прийшла не сама, а, на мій подив, з похмурим молодиком мого віку, котрий назвався товаришем Сергієм, викликавши у мене бажання пожартувати: «Це ви котрого Сергія товариш?» Той подивився на мене так, що відразу зникло бажання розвивати далі цей жарт.
Клава пояснила мету приходу: Сергієві потрібний мій паспорт, і він готовий за нього заплатити 100 карбованців асигнаціями. Від обіцяної суми у мене перехопило дихання, але я, проте, почав відмовлятися. Клавка наполягала: угода дуже вигідна для мене: я обміняю свій паспорт на солідну суму, а потім напишу заяву про пропажу до поліцейської дільниці та за два тижні отримаю новий паспорт. Ризику жодного, у неї свої зв'язки в поліцейському відділку — там усього за червінець прискорять справу.
Клава глушила громовим голосом мої побоювання, похмурий Сергій більше відмовчувався, скоса роздивляючись мене, немов прицінювався в крамниці, лише раз скупо кинувши, що паспорт потрібно одному товаришеві, щоб виїхати за кордон. Не знаю, що більше подіяло на мене: бажання, аби Клава замовкла, чи сотня — але врешті-решт я погодився. На довершення Сергій обміняв свою новеньку студентську шинель із кашкетом на додачу на мої стареньке пальто та шапку, котра вже почала облазити.
У кишені шинелі я виявив брошуру якогось Павлова під гостроцікавою назвою «Очищення людства». Вміст брошури мене вразив: за твердженням автора, усе людство розділене на раси: інтелектуальні та моральні. Усі можновладні, експлуататорські елементи суспільства мають негативні, глибоко вкорінені органічні властивості, що вимагають виділення їх в особливу расу.
«Це — раса, яка морально відрізняється від наших тваринних предків в гірший бік; у ній мерзенні властивості горили й орангутанга прогресували та розвинулися до небачених у тваринному світі розмірів. Немає такого звіра, порівняно з котрим ці типи не здалися б жахливими... Діти (переважна більшість) виявлятимуть ту ж злість, жорстокість, підлість, хижість та жадібність». З цього випливав висновок: усі представники цієї раси, включаючи жінок і дітей, мають бути потлумлені — «винищені, мов таргани».
Читать дальше