— Перепрошую, — захекано вимовив я, милуючись її ніжним, майже дитячим личком в обрамленні пухнастої заячої шапки.
— Ви не запізнилися, це я прийшла раніше, — заперечила вона. — Ви обіцяли минулого разу показати мені тут статуї Психеї та Амура.
— Так, звичайно, ми обов'язково розшукаємо їх. Ви дозволите притримувати вас під ліктик? — попросив я, зомліваючи від бажання доторкнутися до неї.
— Прошу вас, — погодилася вона й глузливо поглянула на мене, миттєво перетворившись на Клавку-Сару. — Тільки навіщо тобі ЦЕ — адже між нами прірва!
Мана зникла, і в парку я залишився один.
...З чорноволосою Селіною я познайомився тут влітку, ми чудово провели разом цілий день, ще кілька разів зустрічалися, а потім вона не прийшла на побачення, хоча я уперто її чекав, доки темрява не вкрила дерева. Її батько був росіянином, мати — татаркою, причому ця остання кров домінувала в її зовнішності — виразні темні очі, блискуче, немов розколотий антрацит, пряме волосся, смаглявий, ближче до оливкового, колір шкіри обличчя.
Користуючись мізерними відомостями, здобутими з необережно кинутих нею слів, я знайшов будинок, де вона жила, дочекався, коли вона одна вийшла з дому, і виник перед нею з оберемком білих троянд (не біда, що завтра мені доведеться харчуватися лише хлібом і водою).
— Не люблю троянд: їхня краса зрадницьки оманлива, вони тільки й чекають моменту, щоб вколоти до крові, — легка посмішка торкнула її вуста й вона рукою відвела мого букета. Я нагадав їй, що не виконав обіцянки підвести її до статуй Психеї та Амура, котрі вона хотіла намалювати на папері вугіллям.
— Цієї ночі я бачила, як впала зірка. Це було жахливе видовище, як вона горіла у свої останні миті, це зійшла в царство Аїда непроста людина... Ми занадто різні й ніколи більше не побачимося. Прощавайте, добродію! — і вона обернулася, щоб продовжити свій шлях.
— Чому ?! — закричав я, відчуваючи тупий біль в серці. — Різні — в чому? Хочеш — я прийму мусульманство, стану бісом, Богом?
— Станьте тим, ким хочете стати, не втративши себе, а це буде непросто. Прощавайте! — вона пішла, не обертаючись, а я зрозумів, що вона має рацію: між нами прірва!
_____Моя душа підвладна страху
І жалю — важчій із отрут,
Дарма тікаю я від праху —
Я всюди з ним, він всюди — тут. [9] Зінаїда Гіппіус. «Пил», переклад Анни Багряної.
До її будинку я більше не підходив, замінивши зустрічі прогулянками Літнім садом, бентежачи себе спогадами, доповнюючи їх фантазіями та відчуваючи неспокій в серці.
Несподівано, немов примара, він з'явився за моєю спиною, наздогнав, сповістивши про себе неголосно, але владно, не сумніваючись в моїй слухняності. Цього разу був одягнений, як успішний комерсант: довге темне пальто з пухнастим коміром, боброва шапка, тростина в руці, обличчя наполовину приховане під білим кашне -я його першої миті навіть не впізнав.
— Мені потрібно з вами поговорити про важливу справу, — повідомив він, на секунду показавши своє лице з кашне. — Тут неподалік є кондитерська — там буде найліпше.
Поняття «неподалік» виявилося надто відносним: аби дістатися туди, він узяв візника й упродовж усієї дороги зберігав мовчання. Я розумів, що своїми запитаннями нічого не доб'юся, тож мовчав, неуважно роззираючись на всі боки, хоча всередині знемагав від цікавості — що цього разу йому від мене треба? І навіщо для цього кудись їхати? Може, він і не до кондитерської мене везе, а на таємну зустріч? Але з ким?! З цим паном, пов'язаним з револьверами та бомбами, слід бути дуже обережним...
Подібна зустріч з представником партії есерів, що раз у раз голосно заявляла про себе замахами на великих чиновників, експропріаціями великих сум у банках, кредитних товариствах, була небезпечною — охоронне відділення, жандарми полювали на них, нещадно розправляючись з терористами, відправляючи їх на шибеницю чи каторгу. Опинитися в одній компанії з ними — значить бути причетним до їхньої справи, а це загрожувало великою халепою.
І в цей момент у мене в душі з'явився ЖАХ — той, що його я безуспішно намагався відобразити на сторінках свого роману. Перебуваючи поряд із цим паном, я боявся зазирнути йому в очі, — за його спиною мені увижалися вибухи бомб, револьверні постріли й кров, багато крові. Я мимоволі подивився на його руки в тонких замшевих рукавичках, що міцно стискали головку тростини у вигляді вовка.
На мій подив, ми насправді під'їхали до кондитерської — найбільш негодящого, на мою думку, місця для зустрічей подібних революційних товаришів. Кондитерська була теплою й світлою; смачно пахло кавою. За столиками сиділи переважно молоденькі панночки, що весело, по-пташиному, щебетали про різні дурниці: модисток, убрання, капелюшки, — і поява двох чоловіків викликала у них інтерес не менший, ніж якби сюди залетіли білі ворони — поласувати на знайдену асигнацію горнятком-другим гарячого шоколаду.
Читать дальше