Сергей Пономаренко - Тенета бажань

Тим часом життя йшло невідомо ким запланованим і непередбачуваним для мене ходом. У зв'язку з від'їздом за кордон Зінаїди Гіп-піус закрився літературний салон в її квартирі. З одного боку, це на мене подіяло гнітюче, а з іншого — обнадійливо: у мене з'явилася мета до її наступного приїзду добитися хоч якогось визнання в літературних колах Петербурга, щоб мати можливість бути представленим їй. За час нетривалого проживання в столиці мені вдалося лише рази два побачити її здалеку.

Мою любов не налякають сотні верст і прірва, що розділяють нас.

Час ішов, а успіхів у моїй літературній праці все не було. Це породжувало відчай та невпевненість у власних силах. Може, праві видавці? Може, у мене дійсно немає літературного таланту, якщо мої твори їх не цікавлять?

Можливо, я дивний у своєму бажанні добитися успіху на літературній ниві, хоча досі нічим себе не проявив: ані текстами, ані епатаж-ною поведінкою. І дивовижним, нез'ясовним є моє варте більш ніж подиву кохання до відомої поетеси. Не раз питав себе: чи хочу її як жінку? Відповідаю без роздумів — ні. Подібно до героїв її творів я випробовую до неї любов без домішок плотського бажання її тіла, хоча воно, мабуть, прекрасне.

Відчуваю себе подібно до героїні її оповідання «Серед мертвих», юної Шарлоти, що мучиться любов'ю до невідомого мертвого, проводить увесь вільний час в уявних бесідах з надгробком, іноді ревнуючи мерця. Це навіть не платонічна любов, що припускає духовний потяг до конкретного, відчутного об'єкта. До кого або до чого відчувала любов Шарлота: до мерця, що лежить в могилі, до надгробка? До вигаданого образу людини, якої жодного разу не бачила?

Але вона насправді кохає, переживає всі супутні любові почуття, емоції й гине через любов. Кохання заради кохання! Так і я — повіряю свої думки, почуття фотографії реальної жінки, котрої насправді не знаю, і, можливо, так ніколи і не пізнаю. Але я людина земна, не вигаданий літературний персонаж, і, вдаючись до фантазій, не забуваю про земні, плотські задоволення.

Клавка-Швачка, повія-жовтобілетниця з будинку розпусти на Великоохтинському проспекті, котру я кілька разів відвідав по приїзді, маючи гроші, тепер зрідка мене сама навідує, і, йдучи, обов'язково непомітно залишає асигнацію, а, зустрічаючи, сплескує руками та каже: «Ну, Ісусику, здрастуй — любка твоя прийшла», — і, лізе цілуватися. Великі, завжди вологі губи розповзаються, немов холодець, мене від них верне. Її мій опір розпалює, і вона завжди домагається свого.

Скільки разів я думав обірвати зв'язок з нею, але вона немов передчуває це — зникаючи надовго, з'являється, коли я в скруті: знуджений за жіночим тілом або в черговий раз прострочив платіж за квартиру. Зовні вона дуже приваблива: струнка, білолиця, з високими пружними грудьми, з постійною посмішкою на обличчі й жартами в розмовах. То збирає розкішне русяве волосся в черепашку, то вражає довгою косою, перетворюючись на дівицю.

Має східний розріз смарагдових очей при слов'янській зовнішності, хоча вона — єврейка,

Сара Левіна. Клавкою вона стала зватися у бор-делі.

Мене в ній украй дратують подушкоподібні губи і громовий, майже чоловічий голос. Коли вона заплете довгу, нижче пояса, косу, опустить погляд, дивишся — янгол, а відкриє рота — наче боцман командує під час шторму: «Прибрати бом-брамсель!» Вона все нахваляється: мріє розрахуватися з хазяйкою борделю й перейти в «бланкові» — торгувати тілом у власних апартаментах, пообіцявши забрати мене з собою, аби я не переймався щодо даху над головою.

Але у мене навіть і гадки нема перетворитися на її «кота». Неодноразово при зустрічі-прощанні з нею я вимагав припинити залишати мені гроші, обіцяючи, тільки-но у мене покращиться матеріальне становище, розрахуватися з нею сповна за залишене раніше. Та після того, як Клавка йде, знову нервово лізу під подушку та знаходжу чергову асигнацію. Розлючений Клавкою, зневажаючи себе, переховую її під матрац, голосно давши клятву повернути її наступного разу, але приходять голодні дні, та й за квартиру потрібно платити, і я лізу до своєї схованки...

Пролунав удар годинника, і одночасно з Петропавлівки донеслося відлуння гарматного пострілу.

— Я підкорю це місто! — багаторазово голосно кричу в порожнечу кімнати, у черговий раз переконуючи себе. Сумніватися — означає свідомо програти на старті, ще не вступивши до бою, віддати перемогу. Адже навіть неправдива логічна посилка від багатократного повторення може вбратися в одяг істини, нехай ненадовго, навіть на мить.