Сергей Пономаренко - Тенета бажань

«Двадцять три роки, і нічого не зроблено для безсмертя!» [5] Слова Дон Карлоса з драми Ф. Шиллера «Дон Карлос, інфант іспанський», (1782) .

Оповідання, що я привіз із собою, були написані під впливом Апухтіна та Вільє [6] Автори готичних творів ХІХ ст. й здавалися мені межею досконалості, але не зацікавили столичні видавництва. Лише в одному журналі редактор, — жовчний старий, котрому закортіло розважитися, — поблажливо удостоїв мене бесіди.

— Юначе, ви дивно виглядаєте! — удавано жахаючись, він змахнув руками.

Я нервово совався на стільці, намагаючись зрозуміти, що може бути такого дивного в моїй зовнішності або в одязі.

— У вас голова не вимащена фарбою, вбрання не має забарвлення папуги, ви мало схожі поведінкою на клоуна, — чим же збираєтеся здивувати столичну публіку?! У нас публіка балувана, вередлива, ласа на скандали, але такі — з вигадкою-с! Звичайні не пройдуть. Чи ви думали захопити її своєю писаниною? Даремно сподівалися, добродію. Хіба що зможете по-справжньому налякати, розсмішити, зворушити.

Але таки повірте мені — що безглуздіше виглядатимете, зухвало поводитиметеся в публічних місцях, щоб скандальні газетки вас примітили, то більше шансів зацікавити видавництва. Ось тоді — ласкаво просимо!

Засмучений, з розпашілим лицем, я вийшов на вулицю; вкрай схвильований, не звертаючи ні на що уваги, ступив на бруківку.

— Невже, — тільки й встиг подумати й немов став глядачем уповільненого синематографу — на мене напливають, фиркаючи, три темні кінські морди, і я вже нічого не можу зробити. Неймовірно сильний удар в груди вергає на бруківку, з голови злітає кашкет, і вже наближаються з невідворотністю смерті, зловісно стукаючи, безліч диявольських копит, готових одним ударом розтрощити голову, поламати ребра, сплюснути печінку, селезінку, переламати руки-ноги.

Від жаху того, що відбувається, у мене завмирає серце, і я лише встигаю глибоко вдихнути, немов готуюся до занурення, розпластавшись у формі хреста.

«Це — моя жертва чи мене приносять в жертву?» — а через мене проноситься табун коней, смертельно стукаючи копитами, дивом не зачепивши. Приводить до тями несамовитий жіночий крик; величезні колеса наїжджають, і я ледве встигаю відсмикувати з-під них руки. Величезний короб на ресорах опиняється наді мною, деренчить, слухняно реагуючи зупинкою на гучне, перелякане: «Тпру-у»! Я байдуже лежу на холодній бруківці, вражений пригодою, неспроможний рухатись, не вірячи, що живий.

— У-би-и-и-ли!!! — зависає в повітрі пронизливий жіночий крик, приводячи до тями: «Адже я живий!»

Опанувавши тілом, обережно вилажу з-під екіпажа. Малюючи в уяві, що могло статися, зводжуся: ноги тримають погано, тремтять, готові підломитися від переляку, що володіє мною. Навкруги шум голосів, але я в нім нічого не розбираю, немов іде німа стрічка сінематографа з невмілим тапером. Перекошені людські обличчя, ніби намальовані рукою злого художника, на них — гнів, радість, цікавість, співчуття і навіть образа, що обійшлося без крові. Я верчу головою, відповідаю, намагаючись швидше покинути це місце.

— Ні, добродію, — вкотре відповідаю набундюченому, наче м’яча проковтнув, поліцейському. — У мене нема жодних претензій — я сам винний, не догледів, куди йшов. Зі мною усе гаразд — мене Бог урятував!

Із загального шуму виділяю тихий єхидний голос:

— Може, не Бог, а біс?! Він любить пожартувати: кому судилося бути повішеним, той не потоне!

Мені вдається позбутися супроводу занадто цікавих і знову нічим не виділятися серед людського натовпу, хіба що пом'ятим кашкетом і плямами бруду на сюртуку.

«Нічого в житті не відбувається просто так, це все Знаки Долі, їх лише слід правильно розшифрувати». Мені стає ясно: «Жах! Необхідно написати роман, пронизавши його страхом перед смертю, що приходить, вибираючи собі жертви за випадковою примхою. ЖАХ — це таке ж глибоке почуття, як і ЛЮБОВ, ПРИСТРАСТЬ, НЕНАВИСТЬ; воно лише краще маскується, щоб несподівано заявити про себе».

Передати природу жаху зуміє лише той, хто сам пережив його — справжній, не штучний, як на «крижаних гірках». Коли відчуваєш, як в спину дихає Смерть, а в жилах застигає кров, а серце щомиті готове зупинитися. Але це лише завершальна фаза — кульмінація, кінець усього, а спочатку він повинен непомітно виповзти з буденних речей.

Отак, після довгих роздумів, мій вибір ліг на «чорну смерть» — чуму, визначивши й місце, де вона збирала в недалекому минулому найбільш щедрий «урожай» — Київ, місто, де я ніколи не був. Але поки що лише звів силу-силенну паперу й чорнил, а бажаного результату не добився.