Сергей Пономаренко - Тенета бажань

— Може, це і на краще, не треба марудитися із тілом самовбивці, — вирішив пристав і поїхав, прихопивши з собою кашкет студента.

Самогубство дивного студента вразило Родіона, він відчув свою мимовільну провину — адже нещасливого листа приніс він. Студент являвся йому в снах, скаржився, як погано перебувати в чорній болотяній драговині, як хочеться гарячого чаю напитися, що нудно йому, та запрошував до себе на гостину. Родько прокидався в холодному поті й починав подумки читати охоронні молитви.

Обізнані в таких речах бабці вважали: не втопився студент-біс, а таємно сховався, аби безкарно творити свої темні справи і тепер слід чекати від нього чималих бід. І вони грянули. Дочка пасічника виявилася череватою, і жодні покарання не змогли її змусити назвати ім'я нечестивця-спокусника. Тут несподівано захворів і за три дні згорів від високої температури Мишко-попович. Хоча повітовий лікар причиною смерті хлопчика назвав лептоспіроз, але в селі були упевнені, що все це — підступи зачаєного біса.

Муха, потрапивши в павутиння, відчайдушно гула, виборюючи життя, збиваючи з думки, не даючи можливості зосередитися. Відклавши перо, я встав з-за столу і виявив винуватицю: велика, товста, зелена, вона розгойдувалася на павутинні, як на гойдалці, неспроможна звільнитися, а маленький, непоказний павук ніяк не наважувався до неї підступитися. Я вирішив їхню проблему одним ударом мухобійки, нетерпляче повернувся на місце і став перечитувати написане.

«Року Божого 1770-го від Різдва Христового головний дзвін Покровського монастиря мідно-зловісним: бом-бом-бом, що не замовкало навіть уночі, навівав страх смерті на град, що розлого розкинувся на пагорбах і в низині біля річки. Нескінченні війни мало не стерли з лиця землі це найкрасивіше, древнє місто, але й відродила його війна завдяки будівництву потужної фортеці, що вимагало величезної кількості робочих рук.

Колишня столиця могутньої в минулому держави, що лежала в руїнах століттями, усього лише декілька десятиліть тому почала набирати силу, поповнюючи міське населення за рахунок жителів найближчих сіл і приїжджих, що шукали щастя та заробітків подалі від — дому?.

Війна, котра зав’язалася з Оттоманською Портою, тривала вдалині, в сотнях верст, нагадуючи про себе лише появою чергової колони турецьких бранців, дозволяла використати їх безкоштовну працю в зміцненні укріплень фортеці. Місто за свою історію багаторазово пережило пожежі та розорення від жорстоких степовиків, міжусобних воєн за великокняжий стіл, коли дим від пожарищ передмість застилав горизонт і натовпи обідраних, переляканих біженців марно шукали захисту за кріпосними стінами.

Нова потужна фортеця з численним гарнізоном і далекобійними гарматами надійно захищала місто від зовнішнього ворога, але тепер належало в самому місті боротися з ворогом — невидимим і не менш нещадним, ніж дикий кочівник або безжальний турок.

Коли успішний купець Данило Горобець, кучерявий і рожевощокий балагур і весельчак, прибувши з багатьма товарами із заморських країн, несподівано захворів, сусіди навіть зловтішалися — так йому й треба! Бо ж занадто добра випало йому: сам багатий, здоровий, дружина красуня і дім — повна чаша. Та не знали вони: нещастя — прилипливе, як смола, лише щастя невловиме та швидкоплинне. А з-за спини купця Горобця виглядала Чорна Смерть, видивляючись поживу для свого зловісного бенкету».

Слова були сухі, прісні, як залежані сухарі, не тішили ані око, ані слух. «Усе не те! Не те!» — накрила мене хвиля роздратування. Чинячи їй опір, я умочив перо у чорнильниці та продовжив:

«До вечора Горобець покрився пухирями, що незабаром перетворилися на гнійні виразки, а груди його розривав важкий кашель. Перелякана дружина Горобця віднесла до церкви багаті дари, замовила службу «за здравіє», а біля чудотворної ікони запалила двадцятифунтову свічку в срібному окладі (два фунти срібла!). Священик Іліодор спробував її заспокоїти:

— Усе в руках Божих — кому скільки відведено, стільки той і проживе. Але не тужи: чує моє серце — не покине він тебе, своїх близьких. Йди й молися! Я після заутрені прийду, молитимуся біля ліжка хворого. Йди з Богом! — і молодуха поцілувала протягнуту руку.

На п’ятий день могутній організм Данила Горобця здався, і він помер у страшних муках, але й пророцтва священика справдилися: не покинув він близьких, а прихопив із собою на той світ дружину, доньку, двох із сусіднього будинку та самого Іліодора. Домашня челядь поспіхом покинула «хлібне», але страшне місце, залишивши хворого сина купця у безпорадному стані. Але втеча не врятувала — хвороба наздогнала і їх. Містом разом із хворобою блискавично поширилися страшні слова: «Морова виразка! Чорна Смерть»!