Сергей Пономаренко - Тенета бажань

— Агов, хлопчино, стій-но! — почувся ззаду голос, і Родько обернувся. Місцевий листоноша дядько Тимко, з незмінною пухкою чорною шкіряною сумкою, поманив його пальцем, і хлопець обережно наблизився до нього. Огрядний чоловік в поштарському однострої виглядав кепсько, що було не дивно за такої спекоти, обмахував себе кашкетом, та це навряд чи допомагало.

— Ти Фросини онук?

— Є таке, — чинно кивнув Родіон, тримаючись, проте, на безпечній відстані, навчений недавнім гірким досвідом: три дні тому його так само покликав пасічник дядько Петро. Ласкаво посміхаючись, розпитував, чи він, бува, не з ватаги «поповича». Коли Родько гордовито підтвердив це, той югнув блискавкою й боляче, аж до сліз, скрутив йому вухо. На його плач і лемент вийшла бабуся Фрося й відбила в лихого пасічника, котрий негайно пояснив, що «попович» зі своєю братією вчинив наліт на пасіку, кадилами викурив з двох вуликів бджіл і повитягав стільники з медом. От пасічник і вирішив зробити екзекуцію, по одному відловлюючи дітей. Пізніше з'ясувалося, що грабіжницький наліт на пасіку зробив не гурт «поповича», а ворожий йому — сина мірошника. Безвинно по-страждалому Родьку «попович» пообіцяв незабаром помститися синові мірошника, а пасічникові, що мав дочку на порі, в ніч на Івана Купала вимастити дьогтем ворота.

— Добре! — зрадів листоноша, немов він уперше бачив Родька. — Підійди ближче, дитинко.

Хлопець, набравши повні груди повітря, як чинив завжди, коли належало зробити вкрай неприємний вчинок або отримати покарання, обережно наблизився до поштаря. Той не виявив жодних ворожих намірів, а в руках нетерпляче крутив запечатаного листа.

— Студента-засланця Сиволапцева Миколу знаєш?

— Хто ж його не знає? — з переляком видихнув Родько.

— Де він живе, тобі відомо?

— Відомо.

— Занесеш йому листа, бо в мене на той кінець села лише він і є. Тільки щоб неодмінно вручив йому прямо в руки. Зробиш?

Родько знітився, переступаючи ноги з ноги. Одне діло — спостерігати одержимого бісом здалеку, інше — зіткнутися з ним віч-на-віч, можливо, навіть і розмовляти доведеться. Попович розповідав, як батько возив його до Києва на вичитки до отця Серафима. Як кричали й плакали одержимі демонами люди, як судомно билися вони. Якщо раптом біс вирішить захопити і його? Роді стало боязко, але ще страшніше було зізнатися у боягузтві.

— Занесу, — насилу вичавив Родя.

— Таж не підведи! Ти хлопець серйозний, міський, не рівня місцевій шантрапі. Тримай листа й дивись, не загуби його. Віддай неодмінно сьогодні.

Родіон насилу взяв неслухняною рукою конверта та заховав за пазуху, відчувши, буцімто поклав туди гарячий камінь. «Палить пекельним вогнем»! — злякався він і трохи не викинув геть, але засоромився. «І не гаряче воно, а це мої долоньки вогнем горять — сам себе лякаю». Несподівано осмілівши, запитав листоношу, що вже перекинув, зітхнувши, важку сумку через плече й готувався вирушити в дорогу.

— Дядечку Тимофію, чи правда, що цей студент — одержимий бісом?

— Чи стане здорова людина нести смуту в народ, підбурювати проти царя-батюшки, за що й вислали його із Київа до нашого глухого села? З одного боку, не інакше, як біс його напоумив. Як то кажуть — лукавий підневідив. З другого, поговориш з ним: ніби розумна й добра він людина, хіба що дурень: говорить уголос те, що інший навіть подумати не наважиться. Немає в нім біса, а лише дурощі, а вони, як і молодість, з роками минають. Хоча, не в усіх, — листоноша похитав головою й допитливо глянув на хлопчика:

— Чи ти боїшся йти до нього?

— Та ні, дядечку. Хіба я маленький — боятися? — а всередині у нього навіть заледеніло, так не хотілося зустрічатися зі студентом.

— Звісно, нема чого його боятися, ним жандарми займаються, а якщо біс таки проявиться, то панотець Іраклій впорається, — схвально кивнув головою поштар. — Запам'ятай на майбутнє, хлопче: найстрашніший ворог — біс бажань: перебуває всередині самої людини й очікує моменту, щоб проявитися. От з ним-то мірятися силами важко.

— Як це — всередині? І в мені теж є цей біс? — захвилювався Родько.

— У кожній людині він є. Ти коли в дзеркало дивишся, ти кого там бачиш? — хитро примружив ліве око листоноша.

— Себе, а кого ж?

— Візьми-но книжку, підійди до дзеркала та спробуй її почитати, дивлячись в нього. Не намагався?

— Та ні.

— А ти спробуй. Побачиш, що букви в дзеркалі перекинуться, перетворяться на тарабарщину, і прочитати їх не зможеш. Виходить, дзеркало бреше, і ти не такий, як себе бачиш в нім.