Сергей Пономаренко - Тенета бажань

Гість мовчки кивнув.

— У ньому говориться, що в давнину люди жили багато сотень років, а зараз і до сотні не дотягують. — Студент нервово схопив товсту книгу з багатьма закладками і відкрив її.

— Секрет довголіття був втрачений, але не безслідно. Мені до рук потрапив один цікавий древній документ, — тут його погляд ковзнув по хлопчикові та він замовк, отямившись. — Та тобі, братику, це нецікаво слухати, і ти ще не розумієш, що життя, як і палиця, не безмежне. — Він підняв з підлоги поламаного держака від лопати. — Має початок, — він взявся за його край, — і кінець! — він схопив палицю двома руками й одразу ж різко жбурнув її від себе.

Від несподіванки Родя здригнувся й перелякано зіщулився, внутрішньо клянучи себе за те, що погодився зайти до хати, де почував себе немов в пастці.

— Питимемо чай, — повторив студент, не роблячи нічого для цього. Олов'яний самовар на підлозі в кутку справляв враження, що ним давно не користувалися. Льодяний жах заволодівав хлопчиком, змусивши його тільце дрібно тремтіти.

— Я скучив за бесідою, адже тут почуваю себе відлюдником. Мабуть, навіть гірше — прокаженим. Від мене всі шарахаються, дивляться, як на заразного. Знаю, чув, що про мене говорять. Але ж ти цьому не віриш? — він вичікувально втупився в хлопчика, а той над силу кивнув.

— Інакше б ти до мене не прийшов? — уточнив студент і знову Родьку довелося кивнути головою.

— Ти говорив, що у тебе до мене справа. Яка, братику?

Родько мовчки, тремтячою рукою простягнув конверта студентові. Той, глянувши на почерк, блискавично схопив його та швидко надірвав. Хлопчик згадав, що батько для цього завжди користувався спеціальним кістяним ножиком — неквапливо й охайно.

— Що ж ти, братику, так довго мене томив?! — докірливо похитав головою студент. — Я на нього давно чекаю, страждаю довгими тужливими днями, схожими, як близнюки. Паскудно, братику, ти вчинив! — студент колюче й вороже подивився на хлопчика, а у того душа провалилася в п'яти. Але тут він занурився в читання, а Родько, поступово оговтавшись, прикидав шлях втечі. Раптом жахлива гримаса перекосила обличчя студента.

— Довкола брехня та зрада! Брехня та зрада! Жінки брехливі й порочні! Їхні балачки про кохання — вульгарний обман! — студент схопився руками за голову і несподівано заголосив. Сльози котилися горошинами, і на обличчі було написано відчай. Швидка зміна студентових настроїв вразила Родька, але й трохи заспокоїла -біс не плакатиме, отже, й небезпеки немає.

— Можна, я піду? — насмілився він запитати. Студент миттєво припинив плакати та втупився в нього через скельця окулярів незрячим поглядом. Очі в нього виявилися водянисто-сірими, з великими опуклими чорними зіницями. Чомусь вони нагадали отвір замка, через котрий хтось інший, невідомий, уважно розглядає співбесідника, залишаючись невидимим. Родіону знову стало страшно.

— Ти, братику, не осуди, що залишив тебе без частування, — не до того мені зараз.

Родя на неслухняних дерев'яних ногах виповз з-за столу й повільно попрямував до дверей. Серце в грудях скажено билося, немов головень, викинутий зі звичної водної стихії на траву. У нього було жахливе відчуття, що його зараз зупинять і не дозволять покинути цей жахливий будинок. Декілька митей, поки він крокував геть, здалися вічністю, і він з полегшенням перевів дух, лише опинившись на ґанку. Він знову оволодів своїм тілом і щодуху гайнув геть з двору, готуючись розповісти про цю пригоду приятелям.

Увечері, завмираючи від страху, Родіон поцікавився у бабусі:

— Дядько Тимофій сказав, що в кожній людині ховається біс бажань. Хіба це можливо?

Бабуся Фрося тричі перехрестилася, дивлячись на ікону з образом Миколи Чудотворця:

— Життя — це боротьба з бісами. Кожен досягає того, до чого прагне, та мало хто розуміє чого він прагне насправді. Багато хто грішний гординею, думаючи, що знає, чого хоче; темні їхні душі, і цим відкриваються для біса бажань. Якщо людина сумирна та набожна, то вона цим захищена від бісів краще, ніж кам'яною стіною.

Наступного дня село облетіла звістка, що студент-засланець звів рахунки з життям, втопившись у болоті, і від нього залишився лише кашкет. З повіту приїхав поліцейський пристав і провів розслідування, допитавши кількох чоловік, й Родька. Той як на духу усе виклав: про лист і сльози студента, після його прочитання. Сам лист не зберігся, лише передсмертна записка студента: «У моїй смерті прошу нікого не винити — йду в нікуди. Микола Сиволапцев».