Сергей Пономаренко - Тенета бажань

У місті був не рай, але на острові точно — пекло.

Церковний набат не замовкав ані вдень, ані вночі, але чудодійний звук дзвонів не міг пе-ресилити мор, що не милував і духовенство. У Верхньому місті в одному з монастирів захворіли більше половини ченців, щодня віддаючи данину смерті.

Військові команди щодня обходили будинки, ізолюючи хворих від домочадців, сортуючи: кого до ізолятора, а кого — на острів. Багато жителів намагалися тікати — на човнах по річці або через гори й пагорби, що оточують місто. Комусь вдавалося, а більшість лягла від влучних пострілів солдатів. Настали морозні ночі, вдягли річку в білий панцир, зробивши втечу ще небезпечнішою — швидка течія не давала річці повністю замерзнути, залишаючи незліченні приховані пролизини-пастки. Надії на те, що холоди зіб’ють епідемію мору, не виправдалися.

Мороз стояв на вулиці, а всередині жител було затишно й тепло. Одиниці прислухалися до рекомендацій лікаря «проморозити» будинок, відкривши двері, віконниці. За його указом в лазареті до мук хворих, в основному, непритомних, додалися ще й тортури холодом.

Лікар Митрофанов записав до свого щоденника: «Я безупинно знаходився в трудах, намагався опиратися моровій виразці та знищувати її. Майже щодня оглядаючи заражених, я ніколи не торкався до них, не досліджував їхнього пульсу, навпаки, часто обкурював, провітрював удома свою сукню та ліжко; двічі на день палив нафту, яку я застосовував і в лазаретах, і, таким чином, залишився недоторканним. У одному з монастирів померло близько 60 ченців, а з півчих і прислужників більше 80.

Навпаки, інший монастир, що знаходиться неподалік, залишився неушкодженим, бо ця обитель зачинилася і з містом не мала жодних зносин».

Але незабаром Сила Митрофанов сам захворів і був приречений.

Лишень в навколишніх селах хвороба почала відправляти селян до могил, там постали військові караули — для ізоляції від зовнішнього світу. Острах перед карантином та смертю змусив селян боротися з поширенням хвороби жорстоко та ефективно — вони спалювали хати разом із хворими. Бо вважали: ця хвороба від диявола, хворий нічим не відрізняється від чаклуна, що наводить порчу та смерть на людей і тварин.

Коли епідемія пішла на спад, населення міста зменшилося на третину, а багато навколишніх сіл зовсім знелюдніли. Численні поховання загиблих від морової виразки з часом зникли під спеціально висадженими деревами, приховавши сліди жахливого лиха, щоб ніщо не могло потривожити демона смерті, що зачаїлася в їхніх останках і очікує своєї години, аби покарати самовпевнене та безтурботне людство».

Я нервово зім'яв пописаний лист, кинув його на підлогу та затоптав ногами: «Немає ЖАХУ й бракує слів, щоб передати його природу. Не можна писати про нього, не відчувши його по-справжньому».

Свинцеві води морської затоки, скуйовджені величезними хвилями, що раз у раз підкидали паровий катер до нудоти, як на спуску з крижаної гірки в масляну, викликали переляк. Невеликий пароплавчик з дивною назвою «Мікроб» пихкав, сопів, але уперто пхався вперед, показуючи байдужість до своєї долі, цілком залежної від сили вируючої стихії.

«Отак і ми пхаємося на роги, не звертаємо уваги на несприятливі обставини, тим підсилюючи їх, а тоді нарікаємо на лиху Долю, що переслідує нас. Адже простіше простого: піднялася буря в життєвому морі — сховайся до тихої гавані та не висовуй носа, поки все не вщухне. Доля, як і Природа, — сліпа й безжальна у своїй силі, й краще не йти їй наперекір», — я мерзлякувато щулився під поривами крижаного вітру, що пронизував наскрізь, міцно учепившись за металеві поручні, що палили холодом — накинутий поверх мундира плащ, просякнутий гумою, не рятував.

— Негайно спустіться до пасажирської каюти! Пане лікарю, тут знаходитися украй небезпечно! Шубовснете за борт — я вам нічим не зможу допомогти!

Громовий голос капітана на мить перекрив шум вітру та хвиль, а сам він, ковзнувши мокрою палубою, опинився поряд зі мною. З капюшона плаща визирнуло його багрове кругле обличчя, перекошене від люті. Він ледве стримувався, аби не приперчити тираду міцненьким слівцем.

— Даруйте, В'ячеславе Бенедиктовичу, закортіло ковтнути трохи свіжого повітря. Чув, це допомагає від морській хвороби, — я посміхнувся винуватою посмішкою, і в цю мить великою хвилею, що набігла, катер сильно труснуло, нас облило крижаними бризками, змусивши ще міцніше вчепитися в запобіжні поручні. Наступної миті катер опинився на вершині водяної гори й одразу ж безстрашно завалився донизу.