Сергей Пономаренко - Тенета бажань

Я відчув, як вміст шлунку (недавня вечеря в ресторані «Босфор», щедро засмачена «Смирнів-ською») швидко спрямувався вгору, намагаючись вирватися на свободу. Лише зусиллям волі мені вдалося утихомирити шлунок, що збунтувався.

— ...нап'єтеся морської води! — розібрав я лише завершальні слова капітанової тиради, але не став більше підтримувати бесіду, а, відштовхнувшись від поручнів, ковзаючи, насилу утримуючи рівновагу, кинув своє тіло в напрямку дверей, що знаходилися відразу за капітановою рубкою. Крен судна надав прискорення тілу, і я неймовірно боляче вдарився грудьми, зустрівшись з нею.

Переборовши силу вітру та зачинивши за собою двері, я став спускатися по драбинці, що йшла круто вниз, але новий різкий крен судна, вже в протилежний бік, змусив втратити рівновагу і боляче забити лікоть. Потираючи ушкоджені місця, я дістався до крихітної пасажирської каюти та впав на ліжко, що сліпо повторювало кульбіти судна в потужних хвилях.

«Можливо, до смерті напитися морської води — найкраще, що я можу зараз побажати собі», — з гіркотою вирішив я, згадавши про недавню зустріч з Лізонькою.

Між знайомством з Надійкою в кондитерській (пізніше я довідався, що її справжнє ім'я — Лізонька, а Надія — партійний псевдонім) і поїздкою до протичумної лабораторії пройшло понад два місяці. Потрапити на службу виявилося не так просто, як стверджував товариш Сергій: деякий час довелося попрацювати в тваринному розпліднику при Імператорському інституті експериментальної медицини принца Ольденбурзького, котрому підпорядковувалася протичумна лабораторія. Але я не сильно засмучувався, вірніше сказати — зовсім не переймався із цього приводу.

Я з головою поринув в роботу, за якою, слід визнати, надзвичайно скучив, став отримувати платню. Роботу над романом про чуму я призупинив — до того часу, як потраплю до протичумної лабораторії. Здавалося, Доля, витримавши мене в «чорному тілі», вирішила щедро обдарувати: я весь вільний час проводив з Лізонькою, тонкою та поетичною натурою, захопленою «символістами»: поет Брюсов був її кумиром.

От тільки до творів Зінаїди Гіппіус у неї було вкрай негативне ставлення через їхню де-пресивність, сухість і написання від імені чоловіка.

— Вона якась несправжня! — так Лізонька висловила свою думку про неї. — Вони з чоловіком, відомим письменником Мережковським, абсолютно нехтують мораллю — живуть однією «сім'єю» разом з Філософовим. Такі про них непристойні чутки гуляють!

Лізонька походить з дуже заможної дворянської родини: її батько — статський радник. Свої есерівські переконання вона ретельно приховує від рідних, котрих дуже любить. Відчуваючи двоїстість свого положення, вона неймовірно переймається, але не може набратися рішучості покінчити з цим. Усієї хоробрості в неї вистачило лише на те, щоб номінально зняти кімнату разом з Асею (справжнє ім'я якої виявилося -Ксенія) на Васильєвському острові, неподалік від інституту, але продовжувати жити у будинку батьків.

В організації есерів-максималістів її інколи критикували за половинчастість поведінки, але занадто не «давили», хоча в члени партії не прийняли. Час від часу їй доручали лише незначні завдання, розуміючи, що в силу боязкості натури вона не здатна на участь в чомусь серйозному, не кажучи вже про терористичні акти. Одним з таких доручень виявився я -вона повинна була провести зі мною роботу з ідеологічного виховання, щоб на той час, коли я стану працювати в лабораторії, у мене були «правильні» есерівські переконання.

Це доручення дозволило нам багато часу проводити разом — я не став переконаним есером, але шалено закохався в неї.

Незважаючи на вид розкутої «бестужевки», вона була досить боязкою та сором'язливою особою та не зборола численні умовності свого стану. Що більше її взнавав, то сильніше мене до неї тягнуло, приводячи в захват лише від споглядання її образу — дивовижного творіння природи. Але це любовне захоплення було зовсім інакше, ніж те, що відчував я до Зінаїди Гіппіус, адже та, незважаючи на свою реальність, існувала лише в моїй уяві.

Образ відомої письменниці в моєму уявленні був схожий на божественний, і я боявся, що упізнавши Зінаїду в реальному житті (за всієї ефемерності цієї можливості), зіткнувшись з її людськими слабкостями та приземленими бажаннями, скину її з п'єдесталу, на котрий сам же підніс.

Мої стосунки з Лізонькою ставали все більше довірчими. Мене відвідувала думка: хто я для неї? Чи можу претендувати на щось більше, ніж наші прогулянки й бесіди? Вона з'являлася до мене в сни як реальна жінка з плоті, примушуючи переживати ейфорію почуттів та глибоко жалкувати уранці за зниклими мареннями. Я реально оцінював фантастичність своїх мріянь: ми належимо до різних прошарків суспільства, і від такої несправедливості вже сам просив її принести есерівську літературу, а через Клавку діставав і есдеківську [10] Соціал-демократичну. .