Сергей Пономаренко - Тенета бажань

— Ви добре все бачите? Адже ви могли бути на його місці!

А «студент» Сиволапцев додавав, хтиво глузуючи:

— Слабкий він, тому до повій ходить. Бачиш — не заперечує! Адже правду не приховати!

Але насамкінець сну Лізонька раптом обернулася на Клаву, а Сиволапцев перекинувся в товариша Сергія та заспокоїв:

— Не бійся, товаришу, не викажу я тебе.

Клавка голосом Лізоньки умиротворено прошепотіла:

— Він прийшов заплатити мені, як в завершальній сцені розповіді про дівиць Бьєнфі-латр*.

На палубі почулися свистки та тупіт і я, відірвавшись від спогадів, зрозумів, що подорож наближається до кінця. Я піднявся на палубу та побачив, як наближаючись, зростає в розмірах похмура кам'яна громадина серед біснуватого сивого моря.

Форт, складений з червоних гранітних брил, нагадував витягнутий циліндр. Чотири яруси його гарматних портів дивилися на світ порожніми очними ямками, але від цього він не втратив грізного, застережного вигляду. Втративши півтори сотні гармат, що несуть руйнування та смерть, форт набув усередині себе ще страшнішої сили, жахливої своєю невидимістю, підлою несподіваністю та невідворотністю Року.

В середні віки чума спустошувала міста, знекровлювала держави, знищувала всесильних королів, і, зібравши багатий урожай смерті, поставивши під сумнів сам факт існування лю* Огюст Вильє де Ліль-Адан, «Дівиці Бьєнфілатр» дини, несподівано відступала, немов досхочу награлась, залишивши «іграшку» до наступного разу.

— Господи, пронеси! Розіб'є під три чорти! — почув я поряд із собою голос молоденького матроса, що, очевидно, вперше потрапив в цей рейс і з переляком дивився на форт-острів, що наближався; об гранітну основу форту нескінченно розбивалися величезні хвилі, намагаючись його зруйнувати, створюючи гул, від якого кров застигала в жилах.

У серце закрався жах: насправді, було незрозуміло, де можна причалити, аби уникнути божевільної енергії хвиль, готових в одну мить розплющити об кам'яні стіни невелике суденце, що необережно наблизилося до них.

Пароплавчик обігнув форт, і з тильного боку підійшов до пристані, захищеної хвилерізом, що дозволяв пришвартуватися під час штормів.

Балансуючи з багажем на трапі, що намагався вислизнути з-під ніг й дати поживу морю, я пережив декілька вкрай неприємних миттєвостей. Похмурий вигляд форту викликав у мене асоціації зі знаменитою драмою Шекспіра.

«Які невгомонні примари швендяють ночами в його численних приміщеннях, не даючи спокою живим? Можливо, тут відбувалися драматичні історії, не менш трагічні, ніж з датським принцом».

На мій подив, прихід пароплавчика пройшов непоміченим мешканцями форту, для котрих, — я це вже знав, — він був єдиним зв'язком з «великою землею». Потужні залізні ворота з грізними, вискаленими мордами левів демонстрували абсолютну незацікавленість до пакунків, ящиків, що спішно розвантажувалися матросами екіпажу. Від причалу до воріт і далі, ховаючись під ними, вела вузькоколійка. Я підійшов та кілька разів стукнув мідним кільцем, що стирчало з пащі лева, викликавши протяжний глухий звук, але безрезультатно.

Може, самих жителів форту вже немає в живих? Мені згадалася розповідь Мефодія Ака-кійовича про епідемію чуми, що спалахнула в лабораторії, мало не спустошивши форт. На мій подив, я не відчував страху: арешт жандармами був для мене відчутніший і страшніший, ніж чума, хоча розумом я зіставляв непорівнянність наслідків від кожної цієї напасті.

— Удачі вам, пане лікарю. Не сердьтеся на мене через те, що мимохіть нагримав на вас: я відповідальний за ваше життя, коли ви на моєму борту.

Я побачив поряд із собою кремезну постать капітана — незважаючи на холодний пронизливий вітер, в одному мундирі.

— Тут ви вже самі про себе потурбуєтеся — нам пора відчалювати, — капітан приклав червону від вітру долоню до козирка кашкета. — Моє шанування!

— Ніхто нас не зустрів, — поділився я своїми сумнівами, з тривогою дивлячись на закриті ворота, і знову повторив операцію з кільцем в пащі лева. — Що ж мені робити, В'ячеславе Бенедиктовичу?

Перспектива залишитися наодинці з пронизливим вітром мені не сподобалася.

— Не переймайтеся, за нами давно спостерігають, але є інструкція виключити будь-який контакт з екіпажем судна: нещодавно тут був оголошений карантин — один із службовців захворів, але, як мені стало відомо, не чумою. Слава тобі, Господи! — капітан широко перехрестився. — Навіть листи звідси в таких випадках ми отримуємо в залізному ящику, котрого розкривають і дезінфікують в спеціальній лабораторії. Тривога виявилася марною, але — інструкція! Декілька днів мешканцям форту доведеться зазнати певних незручностей, а потім усе налагодиться. Не хвилюйтеся, тільки-но ми відчалимо, до вас вийдуть — адже ви тепер один з них. Прощавайте, добродію. Дай Бог вам повернутися живим, здоровим і не в футлярі. Господи, врятуй і збережи вас тут! — капітан розмашисто перехрестив мене.