Сергей Пономаренко - Тенета бажань

Клавка була дуже скептично налаштована щодо обіцяного революціонерами світлого майбутнього, вважаючи, що як і станеться революція, то не раніше, ніж за двадцять-тридцять років, а на той час вона постаріє, і тоді їй буде все одно. Її песимізм передався мені, і я не сподівався на революційну силу низів, котра має знести станові відмінності в країні, лише на диво. Чом би ні? Невже так неможливо, що Лізонька покохає мене, як я її, а її батьки погодяться на наш шлюб?

Внутрішній голос єхидно поцікавився:

— Диво від Бога чи від сатани?

— Звичайно, від Бога! — моя відповідь була однозначна.

Внутрішній голос розсміявся:

— Хіба можна отримати хоч щось, не даючи натомість нічого? Востаннє ти був на сповіді, коли ще вчився в реальному училищі, та й то на вимогу матінки, мав з закону Божого зовсім не відмінні оцінки. Тут за весь час жодного разу не переступив поріг церкви й довго жив на утриманні у повії. Так чому Бог повинен відзначити тебе та дарувати диво?

Я гаряче пообіцяв справно відвідувати церкву, остаточно порвати з Клавцею, чим ще дужче розвеселив внутрішній голос:

— Ти хочеш зовнішнім упокоренням підкупити Бога?! Ти йому — поклони, свічки, а він тобі — диво? Як на ринку?! А якщо тобі доведеться чекати свого дива десятиліттями? І не дочекатися?

Я чесно зізнався, що так довго чекати не готовий. Внутрішній голос порекомендував:

— Якщо швидко потрібно, то це буде — угода. Бог не стане з цим зв'язуватися. Зате Сатана...

— Я душу не продаю!

— Йдеться не про продаж, а про обмін. Окрім цього, ти ще матимеш...

— Ні!

Я був категоричний, і голос замовк. Я гучно розсміявся — сам із собою сперечаюся. Несподівано мені згадалися слова покійної бабусі Фросі: «Не піддайся спокусі біса бажань, не вір йому, не годуй його, інакше він виросте, зміцніє й мучитиме тебе, ти станеш його рабом, а він візьме тебе до Пекла на вічні муки».

З Лізонькою я був вражаюче нерішучим: ніяк не міг набратися сміливості відкритися їй у своїх почуттях, в останню мить по-дитячому лякаючись. Одного разу, після дивовижного пікніка в лісі, я проводив її на візнику до знімної квартири на Васильєвському острові. Прощаючись, Лізонька вимовила: «Ах, який ви, бігме, несмілий!», — і, піднявшись навшпиньки, швидко доторкнулася губами до моїх губ, подарувавши легкий поцілунок. А я, замість стиснути її в обіймах, остовпів.

Вона розсміялася та поспішила нагору до своєї кімнати, де того вечора була одна, оскільки Ксенія-Ася поїхала на декілька днів до рідних до Костроми.

Я не пішов услід за нею, повернувся «додому», в мансарду, де мене вже чекала Клава-Швачка. Схвильований дивовижним поцілунком Лізоньки, я не хотів мати стосунків із повією, але вона наполягла на своєму, зірвавши з мене і з себе одяг Підозрюю, саме це їй найбільше подобається в мені: потерпаючи від влади та приниження з боку чужих людей, вона здійснює «владу» наді мною, для цього й «підживлює» грошима.

Закривши очі та обіймаючи її, я у фантазіях знаходився далеко звідси та двічі підряд назвав її Лізонькою, чим викликав гнів — пару разів брикнувши ногою, немов норовлива кобила, вона зіштовхнула мене з ліжка на підлогу. Тут же заспішила, нашвидку одягнулася, і перед тим, як вискочити геть, вилила таз з водою на ліжко. А я продовжував витати в сміливих фантазіях, не приймаючи реалій життя. Без сумніву, батьки Лізоньки будуть категорично проти моєї кандидатури як нареченого. А за тиждень до мого від'їзду сталося ЦЕ.

Я зіткнувся з Лізонькою, що йшла під ручку з довготелесим худим чоловіком середнього віку, в пенсне, казанку й сірій картатій «трійці». Вони вийшли з дверей дешевих мебльованих кімнат, що здаються почасово для любовних побачень. Чоловік йшов гордо, торжествуючи, з видом задоволеного самця, а поруч, мліючи від щастя, уся розчиняючись в нім, точніше, досі відчуваючи в собі його присутність, часто дріботіла моя Лізонька. Обличчя цього пана мені здалося знайомим, але в ту мить я не надав цьому значення.

«Моя Лізонька! Моя?!»

...У мене перехопило дух від спогадів, і я вже не помічав лютого шторму, котрий щодуху грається з катером, очевидно, поки що не вирішивши, як вчинити: відправити його на дно або відпустити?

...У Лізоньки змінився вираз обличчя, коли вона побачила мене — маска щастя поступилася місцем здивуванню, перелякові, сорому й відчаю. Так, відчай можна було прочитати в її погляді, коли вона відсахнулася від чоловіка, що був поруч.

— Це зовсім не те, що ви подумали, — пробелькотала вона. — Зовсім не те!