Сергей Пономаренко - Тенета бажань

«Немов прощається зі мною навіки. Причому тут футляр? — у мене по спині поповзли мурашки. — Футляр — це труна? «

Капітан вправно забіг по трапу на судно. Не минуло й п'яти хвилин, як пароплавчик відвалив від причалу в неспокійне море, залишивши мене з тужливим почуттям невпевненості в правильності свого приїзду сюди.

«Навіщо мені це добровільне ув'язнення, ізоляція від всього світу? Спосіб життя тутешніх мешканців відрізняється від ув’язнення до тюрми лише постійною небезпекою заразитися страшною хворобою та померти. Невже я припустився жахливої помилки й прирік себе на добровільне покарання?»

За спиною почувся металевий скрегіт, що змусив обернутися. Ворота здригнулися, трохи прочинилися, і звідти показався, притримуючи рукою шапку, яку намагався зірвати з його голови злий вітер, огрядний, як пампушка, червонопикий жандарм в шинелі.

— Пан Іконников?! Прошу ваші папери, -зажадав він. Казенні формулювання його слів жодним чином не в'язалися із добродушною посмішкою на круглому м'ясистому обличчі, на котрому бракувало лише пенсне, а так був би викапаний домашній лікар, що приїздив у дитинстві лікувати мене в рідній домівці.

— Прошу мене пробачити, Родіоне Івановичу, але такий тут порядок. А моя справа — інструкцію виконувати, якщо я для цього поставлений, — жандарм підтягнувся, скільки йому дозволив великий живіт, підніс руку до кашкета

З відкритих воріт показалася ручна дрезина, на якій двоє мужиків немов грали в івана-покивана, і хвацько покотила до складеної купи вантажу.

— Пане Іконников, прошу йти за мною. Мене можете називати Архипом Терентійови-чем. Як ви здогадуєтеся, я відповідаю тут за порядок.

Жандарм спішним кроком попрямував у ворота, за якими відкрився невеликий, мощений булижником двір:

— Попри те, що в нас працюють переважно цивільні, це — військовий об'єкт, і тут, ви повинні це добре засвоїти, найголовніше — дисципліна. Керівник лабораторії, пан Берестенєв, знає про ваш приїзд, але з ним ви побачитеся тільки ввечері — зараз він надзвичайно зайнятий і просив не турбувати. Я вас представлю вашому безпосередньому начальникові, Іллі Петровичу, старшому фельдшеру, він введе в курс справ.

У кінці двору я помітив невеликий обладнаний манеж, де низенький мужичок у свитці вигулював коня.

— Це Степан, конюх, — визнав за необхідне пояснити жандарм.

Ми пройшли повз мужичка, що витріщився на мене, мов на якесь чудо-юдо, опинилися перед утепленими металевими дверима, з-за яких на нас обрушилося тепло та запах стайні. Похмуре довгасте приміщення, з напівкруглим кам'яним склепінням, в котрому направду знаходилися стійла з не менш як півтора десятками коней і одним верблюдом, надзвичайно мене здивувало та навіть розвеселило. Король пустелі стояв із похнюпленим видом, мабуть, спантеличений не менше за мене — навіщо він тут знадобився?

Тут знаходилася група з трьох людей, котрі про щось енергійно сперечалися, але принишкли тільки-но ми наблизилися. Жандарм представив мене високій ставній людині з розкішною копицею чорного волосся й охайно підстриженою борідкою, на вигляд років тридцяти п'яти. Чорні очі чоловіка безцеремонно втупилися в мене, немов мали силу рентгена й збиралися висвітити усю мою суть.

— Дуже приємно, — вимовив він, витримавши надмірну паузу, так що Архип Терентійович став нетерпляче тупцювати на місці, а я відчув себе вкрай незатишно. — Я — Ілля Петрович, ваш безпосередній начальник, прошу любити й жалувати, — і ледь зобразив кивок головою.

Потім звернувся до рябого чоловіка з лисячими, хитрими оченятами, що стояв поряд:

— Семене, виконуй в точності, що я тобі наказую, або — нарікай на себе! Адже ти мене знаєш! Ти мене зрозумів, Семене?

— Нащо лякаєте, пане? Може, зашлете назад, на землю, чимдалі від ваших бацил?! Так я готовий! — заперечив рябий із посмішкою.

— Бачу, ти мене не зрозумів, Семене. А ну, ходи сюди!

Він відвів рябого вбік і став йому чимось дорікати, енергійно жестикулюючи, його слів я не спромігся розібрати, зате помітив, як у Семена сповзла з лиця глумлива посмішка, і він став похмурим. Двоє інших мужиків, мабуть, і без слів зрозуміли, про що там йшлося, бо схопили щітки, відра й розійшлися по стійлах.

— Мою місію виконано, я залишаю вас під опікою Іллі Петровича, а ось увечері, цілком можливо, побачимося, — вимовив жандарм. -Робочих приміщень тут багато, а от для відпочинку — всього два: бібліотека та більярдна.

Куль я не ганяю, але якщо ви граєте в шахи, із задоволенням складу компанію. Тут є дошка з такими дивовижними дерев'яними фігурами, що просто диво, гріх ними не зіграти. Маю честь! — і він рушив геть.