Сергей Пономаренко - Тенета бажань

«З того, що я знаю про тебе, товаришу Сергію, подібна увага може спричинити вкрай неприємні наслідки». Лишень тільки встиг так подумати, як він усадив мене за столик між двома стриженими блідими дівицями в строгих темних сукнях, що ледве прикривали їм коліна, — явно слухачок Бестужевських курсів, що вирізнялися вільною поведінкою, повставши проти кринолінів, корсетів, механічних пажів. За нашою з дівицями мовчазною згодою Сергій зробив замовлення на каву та тістечка «еклер».

— Товариш Ася, — представив він дівицю дещо заміцної статури, з широким рішучим обличчям. Худенька, тендітна, світловолоса дівчина з мрійливими блакитними очима виявилася товаришем Надією. Як на мене, з іменами в цих дівиць сталася повна мішанина, і вони поплутали їх між собою. Ніжне ім'я Ася геть не в'язалася з рішучою зовнішністю однієї, а ім'я Надія жодним чином не пасувало романтичному вигляду іншої.

— А це, — вирішив презентувати мене Сергій, — наш прихильник, — тут він дещо знітився, та все ж вимовив, — товариш Родіон.

Я відчув, що лечу до прірви, з котрої немає повернення, але сказане — «товариш» — наповнило мене енергією та власною значущістю. «Чом би й ні? — вирішив я. — Я насправді співчуваю цим людям, що не бояться жертвувати власним життям заради революційних ідеалів. Свобода, рівність, республіка! Ні — гнобителям-експлуататорам! Ці слова п'янять і викликають надію. Тут я перехопив погляд тендітної дівчини: «Які у неї чудові очі! Надія. Надюша». І я кивнув головою на знак згоди з вимовленими словами.

Не лише дівчина дивилася на мене, а й товариш Сергій спрямував свій пильний погляд, і, побачивши мій кивок, явно зрадів.

— Ми хочемо вам доручити одне дуже відповідальне завдання, товаришу Родіоне. Не хвилюйтеся, воно не несе ані найменшої небезпеки для вас, навіть, навпаки, дещо поліпшить ваше матеріальне становище, яке, як я знаю, не варте заздрості.

«Коли м’яко стелять, зазвичай жорстко спати» — насторожився я. До моїх планів не входило займатися тим, що могло поставити хрест на літературній кар'єрі, заради якої я покинув рідну домівку, цілком забезпечене життя й упродовж багатьох місяців терплю напівголодне існування. Можливо, я навіть занадто різко відповів:

— Боюся, що нічим не зможу вам зарадити!

— Вислухайте мене, а потім, обміркувавши пропозицію, дайте свою відповідь. Ніхто вас не неволить, — він зробив довгу паузу, посилюючи мою увагу до своїх подальших слів. — Ми хочемо запропонувати вам роботу за фахом, добре оплачувану, й платитимемо не ми, а держава. Адже ви — ветеринарний фельдшер?

Я мовчки кивнув у відповідь, виважуючи, куди це він хилить і де зачаїлася каверза.

— Одній лабораторії потрібний на роботу фельдшер-ветеринар, і нам до снаги зробити так, щоб це місце отримали саме ви, але за умови, що відповідь дасте сьогодні до кінця нашої зустрічі.

— Що мушу там робити? — я внутрішньо напружився, очікуючи на таємні інструкції щодо отрути, бомб та інших жахів.

— Ви повинні якісно виконувати роботу, котру вам доручать, -чітко вимовляв кожне слово він, — та й по всьому.

— Навіщо вам це потрібно?! — мимоволі вихопилося в мене.

Подумки я додав: «Невже вирішили об-лагодіяти вбогого літератора-початківця? З якого дива?! Чи, навпаки, врятувати від мене літературу, повернувши до колишньої спеціальності?»

— У цій лабораторії готують протичумну сироватку. Нам конче треба дізнатися, якою мірою ця сироватка ефективна, і нічого більше, -він подивився мені в очі, і я внутрішньо відчув, що він не говорить усієї правди. Він явно щось замислив, але поки залишав мене в невіданні.

— Не приховаю: робота ця дуже небезпечна. Лабораторія ізольована від зовнішнього світу, і ми з вами нескоро побачимося. Зв'язок буде через пошту. Писатимете товаришам Наді і Асі — для цього вони тут. Що з вами?!

Усередині в мене зачалося щось незрозуміле: немов промайнув такий вихор, попереджаючи про зміни, що настають в моєму житті, так закрутивши голову, що я мало не знепритомнів. Усе, що відбувалося досі, була лише прелюдія до ЦЬОГО. Мої нариси до роману про ЧУМУ та несподівана пропозиція попрацювати в протичумній лабораторії, безпосередньо зіткнутися з тим, що існує лише в моїй уяві... Це був явний ЗНАК ДОЛІ!

— Згода! — видихнув я.

Товариш Сергій дивився з недовірою — мабуть, чекав від мене хоч якогось опору, маючи для цього переконливі аргументи.

Схоже, він сам розгубився, оскільки вимовив у сум’ятті:

— Ви розумієте — ця робота дуже НЕБЕЗПЕЧНА та ...