Сергей Пономаренко - Тенета бажань

— Що-що?! — перепитав глухий старичок.

— На четвертому живе він — Валерка. Має вже бути удома, — діловито повідомила бабця.

— У нього там одного залізні двері. Злодіїв боїться, мабуть, є що ховати.

— Дощу сьогодні не буде, але спина болить

— до зміни погоди, — повідомив старий.

— Усе вірно — дзвонив, якраз в цю квартиру,

— зробив заклопотане обличчя Олег — А що за людина цей Валерка?

— Дуже хороший: не п'є, не курить, не шумить, завжди вітається. Побачить, що я несу продукти — обов’язково допоможе піднести на поверх. А ось Федір, наш сусід...

— Давно живе він у вашому будинку? — перервав балакучу стареньку Олег, розуміючи, що йому загрожує нескінченна розповідь про жахливого сусіда Федора.

— Від самого народження, — виріс на наших очах. Його батьки жили тут. Ось я пам'ятаю...

— Спасибі, але потрібно дуже поспішати,

— вирішив врятуватися втечею від старенької Олег.

— Осінь буде пізня, а зима рання, — пророкував старичок.

— У Валерки у вікні горить світло — удома він! Сильніше дзвонити потрібно було! — вже навздогін донеслися слова старенької, а Олег лише додав ходу. Згідно з теорією Світлани про «безсмертного» Родіона Іконникова, Валерій на цю роль не годився — були свідки його не такого давнього народження.

Сонний стан переслідував Світлану цілий день, а пізнього вечора зникав, і викликати сон їй вдавалося лише рецептурними сильнодіючими снодійними — валеріана пішла в минуле. Домашній лікар Лера Максимівна, попередила її, щоб вона цим не зловживала, оскільки людський організм схильний до звикання, а це в недалекому майбутньому відгукнеться неприємностями. Рекомендувала більше бувати на свіжому повітрі, робити фізичні вправи та в жодному випадку вдень не спати.

Упродовж дня Світлана як могла боролася зі сном, навіть не обідала, вирішивши, що голод має їй допомогти. Комерційний директор Кирило Митрофанович, побачивши її хворобливий вид, зглянувся, що траплялося з ним рідко, і запропонував негайно відправитися додому, лікуватися. Потім, опам'ятавшись, додав:

— До завтрашнього ранку у тебе більш ніж достатньо часу, щоб видужати.

Світлана, здивувавши його, категорично відмовилася й пішла з роботи як завжди. Вона не була фанатиком-трудоголіком, що жертвує своїм здоров'ям заради благополуччя інших — її рішення було викликане власною невпевненістю протистояти підступності сну в домашніх умовах. Покинувши роботу, вона пішки за півтори години пройшла весь шлях додому, проклинаючи туфельки на високих шпильках, що легковажно взула вранці.

Зроблені садистські заходи проти безсоння дали результат і, прийшовши додому, вона впала з ніг від бажання спати та насилу дісталася до ліжка, заснувши глибоким сном.

Вона йшла довгим білим коридором, що потопав у яскравому світлі, хоча тут не було вікон і видимих світильників. Кожні кількадесят кроків натрапляла на білі пластикові двері, і, пройшовши їх, опинялася в такому ж самому коридорі. Світлана не розуміла: «Навіщо стільки дверей, якщо за ними нічого нового немає?»

Її думка матеріалізувалася, і за наступними дверима вона вгледіла білу тумбочку і на ній — старовинний телефон без диска, які вона бачила тільки в фільмах. Тумбочка незатишно стояла посеред коридору, а телефон виявився непрацюючим — старий і без дротів. Дріт був відсутній навіть на трубці.

«Його що — щури з'їли?» — одночасно з цією думкою біля апарату виник білий щур, сумно переконався, що тут вже більше нічого їсти і відразу зник.

Тумбочку можна було вільно обійти, як справа, так і зліва, але ж невипадково вона тут стоїть?! І цей допотопний непрацюючий телефонний апарат? «А якщо...» На підтвердження своїх думок Світлана зняла трубку.

— Третя на зв'язку! — почувся байдужий жіночий голос. — Замовляйте з'єднання!

— А з ким ви можете з'єднати? — поцікавилася Світлана.

— З ким захочете... З’єдную! Не кладіть трубку — з’єдную!

У трубці почувся тріск, всілякі звуки, і чоловічий голос, що ледь пробивався крізь них. Голос Андрія!

— Ти де?! — завмираючи від жаху, запитала Світлана.

— Це неважливо. Скучив за тобою. Коли ти прийдеш? Я чекаю на тебе! — емоцій в голосі Андрія не було, а без них слова порожні. Він говорив немов автомат-автовідповідач. Світлана впустила трубку, та летіла дуже довго, так що вона ще встигла почути: «Я чекаю на тебе! Я чекаю на тебе! Я чекаю на тебе»! — і лише після цього незбагненним чином зайняла своє місце на апараті. Телефон знову ожив осоружною деренчливою треллю.