Сергей Пономаренко - Тенета бажань

— За бажання можна пройти увесь ланцюжок до кінця — її ж не лелеки туди принесли, — порадив Олег.

— Ви праві, але це не для Вероніки. Вона живе поривами, емоціями, але не розумом. Усе, що їй хочеться — подай негайно! Пошук батьків потребує наполегливості й часу, а це не для неї. Хоча саме в цьому питанні я Вероніку не засуджую — якщо за двадцять шість років батьки самі не спромоглися її розшукати, то, значить, так тому бути. Вона може впродовж доби писати картину, при цьому не їсти, не пити, не спати, а потім, трохи не закінчивши, — закинути її на довгий час.

— Судячи з того, що багато її картин завершені, наполегливість в її характері присутня, -вставив Олег

— Рано чи пізно вона повертається до картини й закінчує або... знищує її.

— Поганий приклад Гоголя заразливий і мучить людство через століття. Єдине утішає, на мій погляд, профана в живописі — її творіння не претендують на безсмертя.

— За класичними канонами вони далекі від досконалості, але дуже оригінальні і передають ідею, минувши впізнаванні форми, тільки за допомогою кольору. У неї талант, це безумовно. Але при усій своїй природженій неординарнос-ті поведінки, вона — не суспільна людина. Вона не заявлятиме про себе — це їй не цікаво.

— Що заважає вам самому заявити про неї на повний голос зараз? — іронічно поцікавився Олег

— Я — людина скромних статків, а добрий піар вимагає купу грошей — понад мою спроможність.

Художник узяв виставлені дві картини і став їх знову упаковувати в пакет.

— Пробачте, Валерію, але я так і не зрозумів — чому тієї ночі Вероніка опинилася на дачі пізно вночі, -повернув бесіду до теми, що цікавила його, Олег.

— Ми випадково познайомилися з Веронікою в музеї Пушкіна — у мене там була невелика робота з оформлення зали, і вона була єдиною відвідувачкою того ранку. Розговорилися, вона зізналася, що теж малює. З музею вийшли разом, темою нашої розмови були живопис, література, музика. Вона відразу мені сподобалася. Ні, не так — я втратив від неї голову й забув про всі заплановані справи! Їй потрібно було на

Поділ, і я був готовий йти за нею куди завгодно, забувши про намічену зустріч із замовником на Лук'янівці.

У мене вже був номер її мобільного, але я не міг і не хотів розлучитися з нею. Вона вела мене якимись вуличками, двориками, знайомими й незнайомими мені — я сприймав тільки її, усе інше мені було байдуже.

— Вона вам читала вірші Зінаїди Гіппіус, і ви ними захоплювалися, — Олега почала дратувати ця людина, що попала в банальну пастку для свого віку: «Сивина в голову, а чорт у бороду».

— Так, так і було... Стояла зима, і подекуди лежав сніг. Ми спустилися вниз по вузькій вуличці, уперлися в гаражі, обходячи, наштовхнулися на купу сміття серед невеликого масиву голих дерев, до яких підбиралося будівництво багатоповерхівки. Відчуття було таке, неначе ми знаходилися серед приречених на смерть -адже настане весна і ці дерева поглине будівництво, немов ненаситний дракон, що знищує зелене вбрання міста, що перетворює на скопище кам'яних коробок.

— Людям теж потрібно десь жити, — апелював Олег, хоча йому теж не подобалася потужна урбанізація, що покриває мертвим каменем і холодними формами живе місто, знищуючи його обличчя.

— Ми опинилися в урочищі Гончарі. Ще не так давно там панувала майже дика природа, і було всього декілька стареньких будиночків, а зараз там побудовано місто для багатих. Величезні особняки, всілякі архітектурні форми, велика кількість яскравих фарб і відчуття його мертвотної холодності. Чепурні вулиці, на яких практично немає перехожих, тільки подекуди зустрічаються самотні автомобільні монстри. Таке відчуття, немов потрапив у фантастичний кольоровий сон і блукаєш містом-пасткою, з якого немає виходу.

Ми насправді заблукали і не знали, як звідти вийти. З одного будинку вийшов робітник, що, вірогідно, займався оздоблювальними роботами, і пішов по вулиці до нас назустріч. Я зрадів, — є у кого запитати. Але Вероніка, нічого не пояснивши, схопилася на кам'яний парапет, за яким починався засніжений пагорб, і стала легко підніматися по крутому схилу. Що мені залишалося робити? Дізнатися у робітника, як звідси вибратися нормальним шляхом або наслідувати її? Я обрав друге.

Підйом украй виснажив мене: я раз у раз з'їжджав, дряпав пальцями сніг, мерзлу землю, хапався за ламкі кущі, корені, що виступають, дерева, що незрозумілим чином ростуть на крутому схилі, задихався від поту й втоми, але таки досяг вершини, знаходячись на межі своїх сил. Тут я упізнав місце: вершина Замкової гори, з неї чавунні сходи ведуть на Андріївський узвіз.