Сергей Пономаренко - Тенета бажань

— Овва, який же ви необережний, добродію! Ну, самі не будете — чого ж через вас маю страждати я?! — обурився чоловік, покриваючись червоним плямами і з жалем дивлячись на цілу купу склянок і величезну калюжу.

— Даруйте! — насилу видихнув Олег

— Ви нецікавий співрозмовник: тільки й знаєте, що вибачатися, немов гімназистка! Вам інші слова— знайомі?!

Олег, все ще шокований тим, що відбувається, тільки знизав плечима.

— Тоді — як знаєте! — вкрай розлютився чоловік, змахнув рукою і тієї ж миті згасли усі свічки, і навіть дрова, що горіли яскравим полум'ям, — кімната занурилася в темряву.

Олег знову опинився перед дверима у вітальні, і знову сіпалася ручка: вгору-вниз. Із завмираючим серцем, неспроможний терпіти жах невідомості, Олег простягнув руку, збираючись відкрити двері, як раптом ті здригнулися від ударів. Хтось дубасив в них, а двері немов були з гуми — провалювалися, пузирилися під ударами і знову пружно поверталися на місце. Олег стояв, не знаючи, що робити, а пухирі від ударів розтягувалися все далі, трохи не дістаючи до нього.

— Олеже! — почувся голос Андрія. — Впусти! Адже ми з тобою друзі! — і тут Олег прокинувся. Він лежав на розстеленому дивані, зім'явши на одному краю в одну купу ковдру і подушки, а сам знаходився на іншому. За вікном сірів світанок.

У двері кімнати забарабанили, і почувся гучний голос сусіда Вітька :

— Олеже! Ти вдома?!

Олег підвівся — вранішня прохолода від розчахнутої кватирки змусила його зіщулитися, накинути на себе ковдру і лише потім відчинити двері.

— Я — вдома! — повідомив він Вітька, що стояв на порозі з винуватим виразом обличчя. Поруч із ним квартирантка Віолета, усе в тій же квітчастій сукні, відчужено жувала гумку.

— Олег, вибач, я — твій боржник, обов'язково поверну — ти мене знаєш — навіть сьогодні увечері. Але тут розумієш... — Вітьок обернувся й кивнув на дівчину.

— Скільки?! — позіхнув Олег і попрямував до шафи.

— Сотку, Олежко. Мені, їй-бо, незручно аж так зрання.

— Не страшно, Вітю. Я люблю зустрічати схід сонця — це підвищує мою продуктивність на роботі, — сонно позіхнув загорнутий в ковдру Олег і грізно продовжив, спрямувавши погляд на дівчину. — Скажи своїй плюгавці Стелі: якщо вона ще раз залишить ключ в дверях!.

— Я — Віолета! Ти б краще натягнув штани, стоїш, немов морожений хек в ковдрі! Дивитися гидко! — і дівчина закрила двері до того, як Олег знайшовся, що їй відповісти.

— Де вона бачила хека в ковдрі? — незадо-волено пробурчав він, повертаючись на диван. — Куди ніч — туди і сон! Насниться ж таке! І все через цей цвілий рукопис!

Прийнявши розроблену Наташею програму реабілітації стосунків, Олег пообіцяв увечері зводити її на виставу до театру-кафе на Андріївському узвозі. Квитки він вирішив купити заздалегідь, для чого відпросився з роботи вдень. Спускаючись до театру з боку Десятинної вулиці, Олег по дорозі мигцем оглядав виставлені полотна художників, подумки даючи оцінку: «Цю я би купив, а цю — ні».

Часу було обмаль, і Олег поспішав, намагаючись швидко рухатися по розбитій бруківці, ковзаючи поглядом по картинах із заяложеними і надокучливими сюжетами. Як раптом побачене змусило його повернутися назад.

Серед полотен із досить примітивними сільськими сюжетами він помітив дві картини, що різко вирізнялися від тих. Обидві були абстрактними — змішення колірних гамм та фантастичних форм кидалося у вічі яскравістю фарб.

Продавець, кремезний чоловік середнього віку з живими, молодими очима під копицею сивого волосся, пригладжуючи такі ж сиві вуса, почав нахвалювати манеру й оригінальність виконання автора. Незабаром одна з картин опинилася в руках у Олега, він прочитав на лицьовій стороні: «Вероніка Залевська, 2009 р. Майбутнє». Від хвилювання серце Олега забилося так, що трохи не вистрибнуло з грудей:

— Так, насправді дуже цікаві роботи. Мені дуже подобається, але не знаю — чи підійдуть до моєї квартири? Я нещодавно зробив ремонт і хотів би щось придбати таке, без явного сюжету, з домінантою кольору. Може, якби в них було більше бежевих тонів. Чи ні. Я навіть гублюся. А чи не можна домовитися з художником, щоб він подивився інтер'єр квартири і виконав роботу під замовлення? Думаю, мені знадобиться не одна така картина — квартира у мене досить велика, — натхненно брехав Олег.

— Так, звичайно, — зрадів продавець. -Вона — моя дружина і з радістю візьметься до цієї роботи.

«Стоп! Невже та дівчина може бути його дружиною? Він старший од неї мінімум років на двадцять, та ще й з гаком!! Може, тут помилка»? — Олег перевернув картину і прочитав вже вголос, з питальною інтонацією: