Сергей Пономаренко - Тенета бажань

— Швидше за все, це знак нам укладатися спати. Перейдемо до спальні? Я захопив з собою ліхтарик, так що свічки залишимо без діла.

— А тут ми не можемо розташуватися? Не хочеться звідси нікуди йти: мені здається, будинок налаштований до нас вороже.

Цієї миті блискавка яскраво освітила кімнату і Наталка побачила в далекому кутку кімнати людську фігуру, що зігнулася, з великою копицею волосся на голові.

— Боже мій! Там хтось є! — затряслася Наталка від страху. Олег ввімкнув ліхтарика, направив промінь світла у напрямку руки дівчини й почав голосно сміятися.

— Ги-ги! Це напільна ваза! Ходімо, побачиш ближче.

Насправді, це виявилася метрова ваза, виконана у вигляді гнома з мішком за спиною, з якої стирчав бузковий волохатий люпин, який дівчина прийняла за шевелюру. Обличчя гнома кривилося в застиглій зловісній посмішці, і погляд не віщував нічого доброго.

— Цю вазу Андрієві подарували на весілля, вона йому страшно заважала в квартирі і, коли з'явилася дача, відразу відправив її сюди. Так, Андрій... — Олег посмутнів лицем і почав розбирати диван для нічлігу. — Ще не так пізно, тільки початок одинадцятої, а темно через негоду.

— Мені хочеться заснути, щоб скоріше пройшла ніч і настав ранок, — просилася перелякана Наталка, в глибині душі не вірячи, що зможе тут заснути.

— Піду, принесу постіль, — Олег було попрямував до дверей, але Наталка вчепилася рукою в його куртку.

— Не треба, не залишай мене тут одну. Так приляжемо, є плед — ним накриємося, — просилася дівчина.

Лишень вони влаштувалися на дивані, тісно притиснувшись одне до одного, як Наталка вже за декілька хвилин провалилася в глибокий сон, здивувавши цим Олега. «Боялася-лякалася, а прилягла й миттєво заснула; це які міцні нерви потрібно мати». Йому довелося мучитися з півгодини, поки вдалося наслідувати її приклад під звуки невгамовного дощу й поривів вітру.

...Наталка прокинулася від незвичайної тиші, що настала, немов вуха заткнуті ватою. За вікном було темно, дощ припинився, поряд з нею Олега не було. У каміні догорало вугілля, набравши вигляду кривавих рубінів, даруючи кімнаті трохи світла.

— Олеже! — покликала вона й здивувалася своєму глухому голосу, який немов розчинявся в просторі кімнати. Наталка перелякано встала з дивана і, зробивши декілька кроків, побачила, що двері в кімнату прочинені. Їй здалося, що спину свердлить чийсь погляд, але побоялася обернутися, щоб не побачити потворне обличчя гнома-вази.

— Олеже! — знову крикнула Наталка, але з попереднім результатом — з її голосом коїлося щось незрозуміле. Вона спустилася вниз по сходах, які, на подив, жодного разу не рипнули. «Може, це не відсутність звуків, а я їх не чую? Почала глухнути? Але чому?! «

На першому поверсі вхідні двері теж виявилися відкритими навстіж, і вона вийшла назовні.

— Олеже! — крикнула Наталка, але її крик залишився без відповіді. Та хіба міг він дівчину почути, якщо тільки не знаходився не далі, ніж за три-чотири кроки, настільки її голос став тихий і слабкий. До будинку вона побоялася повернутися, та й що там робити, якщо Олег знаходиться зовні? А де ще він міг бути, якщо вхідні двері відкриті?

Наталка йшла майже в повній темряві, орієнтуючись на видиму знизу сіру смугу доріжки.

— Де ж Олег? — у відчаї подумала вона, не знаючи, що зробити. З-за хмар показався неповний диск місяця, що подарував землі трохи неживого світла. Попереду показалися окремі невисокі дерева, за якими проглядалося, відсвічуючи розлитою тушшю, нешироке полотно річки з сонною течією. Їй здалося, що там якийсь рух.

— Олеже! — зраділа вона й прискорила крок.

Поряд з Олегом стояла невисока дівчина з довгим розпущеним волоссям, у світлій короткій сукенці, що підкреслювала її красиву фігуру.

— Навіщо ти прийшла?! — з досадою запитав Олег і звернувся до дівчини, що стояла поруч:

— Ти обіцяла, що не візьмеш її до себе!

— Обіцяла?! — із сміхом вигукнула дівиця, і місячне світло дозволило розгледіти зеленуватий колір шкіри утоплениці. — Що не прийду по неї, але вона САМА прийшла до мене!

— Я тебе прошу... — в голосі Олега з'явилися прохальні нотки.

— Припини і йди! — владно наказала дівчина. — Тепер, вона моя! — і спрямувала страшний погляд чорних очей на Наташу, скувавши її тіло жахом. Олег випростався і пішов геть. У руках утоплениці опинився бубон, в який вона стала бити : «Бум! Бум! Бум».

Наталка розплющила очі, внизу хтось стукав в двері, Олега, поряд з нею на дивані не було, лише скрипіла підлога під чиїмись кроками.