Сергей Пономаренко - Тенета бажань

У Семена за спиною знайшовся прив'язаний мішечок, як я здогадався, з провізією, щоб не зголодніти вночі. Його мішечок я захопив із собою, загасив факела й бігом пустився. Коли я встав на ослін, аби розбудити Ревеку, то почув її схлипування — зрозумів, що вона не спить.

— Збирайся, біжимо звідси, поки дорога відкрита, — скомандував я. — Часу обмаль.

Ревека спробувала про щось мене запитати, але я вже мовчки збирав в дорогу заплічний мішечок, наповнивши тією дещицею їжі, що знайшлася в хаті. Незабаром ми опинилися на стежці, поспішаючи якомога швидше віддалитися від острова й досягти твердої землі. Дорога була стомливою, але все ж не такою, як ми діставалися сюди. За три години втомлені, але радісні, ми вступили на берег і тут же повалилися на траву без сил. За цей час розвиднилося, і я вирішив трохи підкріпитися провізією, передихнути, а потім уже рухатися вперед, в напрямку Києва.

Розв'язав мішечок, дістав хліб, кілька цибулин і... тут моє серце обірвалося: я витягнув з нього довгого ножа з кістяною ручкою, покритого якимись рисками, знаками, немов дивними письменами. Я не міг помилитися: це був ніж студента Сиволапцева, котрий я нещодавно бачив знову побачив уві сні!

— Біси! Довкола самі біси! — прохрипів я та розмахнувся, щоб закинути його в болото, але Ревека зупинила мою руку:

— Навіщо ви так? Ніж нам у дорозі згодиться, а він такий красивий. — Вона взяла його в руку, милуючись. І тут я зрозумів, що від цього ножа ніколи не позбавлюся: він раз у раз знаходитиме мене, а я його.

На цьому записи в щоденнику закінчилися. Лише знизу було приписано кульковою ручкою:

Валентин Миколайович — 1949 рік.

Олександр Петрович — 1979 рік.

Олег закрив зошита з почуттям виконаного обов'язку. Щоденник був прочитаний до кінця, але що в нім так злякало Свєту? Він потягнувся до телефону, щоб відразу отримати відповідь, але, поглянувши, котра зараз година — більше третьої ночі — відсмикував руку від слухавки, немов та вдарила струмом, і заспішив укладатися спати. Незважаючи на пізній час, сон не поспішав до нього, і він довго крутився з боку на бік на розстеленому дивані.

— Як ти? Помалу опам'ятовуєшся? — Олег співчутливо подивився на Світлану, що відчужено сиділа на дивані. Після смерті Андрія вона якось подалася, осунулася, нічим не нагадувала колишню енергійну, веселу жінку. Її бліде обличчя витягувалося, під очима з’явилися темні кола від недосипань і тяжких дум, була вона не нафарбована, що зазвичай раніше було нонсенсом. Від Андрія він знав про цей пунктик Свєти: без макіяжу ні за що не з'являтися на очі чужим чоловікам.

Навіть до сауни вона приходила в повному бойовому розфарбовуванні, а після душу поспішала усамітнитися, щоб зайнятися макіяжем. З цим безуспішно боровся Андрій, доводячи, що ненафарбованою вона виглядає анітрохи не гірше, і навіть краще — природніше.

— Що ти говориш, Олежко? Хіба після такого можна оговтатися? В квартирі кожна річ нагадує про Андрія. Випити хочеш?

— Спасибі, Світланко, але я за кермом.

— А я вип'ю, — вона підвелася, підійшла до бару й, наливши собі велику чарку коньяку з початої пляшки, повернулася на місце. Уловила докірливий погляд Олега.

— Олежко, не хвилюйся — я не зіп'юся, але зараз мені потрібно забутися, інакше від усього цього я втрачу глузд або ковтатиму жменями снодійне.

— Світланко, тобі зараз важко одній, але прошу — не замикайся в собі. Якщо буде потрібно, будь-коли до мене дзвони — я легкий на підйом, під'їду, або просто поговоримо по телефону.

— Я знаю: ти справжній друг, Олежку, -Олег, глянувши на її обличчя, зрозумів: якщо тему не поміняти, то вона зараз заплаче.

— Світлано, я щоденник прочитав до кінця, привіз назад і хотів з тобою про нього поговорити. Я нічого там не побачив страшного, що могло тебе так налякати. У мене створилося враження про автора щоденника, як про психічно неврівноважену людину, схильну до галюцинацій з релігійним відтінком, сексуально стурбовану й аморальну. Його бесіди з бісом -повна маячня.

Я не полінувався, порився в медичному довіднику і при своєму непрофесіоналізмі знайшов психічне захворювання повністю йому що відповідає — хронічний галюцінаторно-параноїдний синдром. У нього всі супутні симптоми: галюцинації, схильність до систематизації марення та деперсоналізація особи — її роздвоєння. Він одночасно був собою і бісом, що його спокушав. Але це так, преамбула. Головне — він давно помер і цей щоденник лише цікаве оповідання про той час.