Сергей Пономаренко - Тенета бажань

— Невже у мене немає нічого такого, що би тебе зацікавило? — прохрипів я, відчуваючи безвихідь ситуації. Нелюд в казанку на мене уважно подивився й радісно вигукнув:

— Є! Душі твоїх майбутніх нащадків! Всього лише одна душа в тридцять років, а ти до всього придбаєш безсмертя — до тих пір, поки виконуватимеш цю вимогу. Одна душа в тридцять років!

— Цур тобі, пек тобі, бісе! — прогарчав я, замахуючись на нього, але рухи мої були уповільнені та не мали сили.

— Тобі самому й робити майже нічого не потрібно, — розсміявся чоловік в казанку. — Візьмеш сокиру в дровітні — виберешся зі своєю черговою любкою з цього острова. Ось цей ніж, разом з магічним ритуалом, дозволить тобі не лише вражати плоть, але й передавати їхні душі мені. Ти ось не знаєш, а Лізонька після тієї ночі з тобою понесла. Так, саме від тебе, а не від любчика свого, як думає. Цілу двійню. А ножик можеш зараз узяти собі.

Він показав на ніж, що лежав на столі -довге блискуче лезо і кістяна ручка, покрита якимись знаками. Саме цей ніж я бачив колись в дитинстві у нього!

— Цур та пек, нечистий! — цього разу й голос мій був слабким, в ньому не відчувалася віра в те, що говорю. «Тікати!» — промайнула думка, я обернувся, і, немов пересилюючи зустрічний вітер, якого насправді не було, спробував побігти, але лише ледь ворушив ногами, не маючи сил до опору.

— Не сатана я, а лише його слуга — біс бажань. Не забудь — сокира в дровітні! -глумливо закудкудакав його голос за спиною.

Я прокинувся в холодному поті від пережитого жаху. У будинку з наглухо закритими віконцями було задушливо, закортіло пити й свіжого повітря. Я встав і в темряві, на дотик, пробрався до виходу, голосно скрипнувши вхідними дверима.

Стояла глибока ніч, ущерблений місяць тьмяно пробивався крізь туманний серпанок, але його світла було досить, щоб розрізняти навколишні предмети. Тишу порушували лише сонні поодинокі квакання жаб і віддалений гомін голосів з боку будинку Федора. Я пройшовся двором, опинився біля дровітні, де в колоді, на якій рубали дрова, стирчала сокира.

«Невже так просто: взяти сокиру і... виявитися на волі?» — з посмішкою подумав я і взявся за держак сокири.

— Не інакше, як дров вирішив наколоти серед ночі?! — за спиною почувся єхидний голос Дарини. — Невже не вхоркався вдень, на роботі?

— Так ти стежиш за мною?! Шпигуєш?!-роз’ярився я, відчуваючи, як усередині закипає злість. Таж не інакше: вона донесла Федорові, що Ревека видужала й тим дала тому поглумитися над дівчиною.

— Помиляєшся, брате! Я лише стараюся, щоб ти не наробив дурниць, яких не можна буде виправити! Ти подумай, — але вона не встигла закінчити свою думку, як в моїх руках блискавкою злетіла сокира й обрушилася, розколовши її голову мало не навпіл. Дарина беззвучно заточилася й, відкинувшись на спину, розпласталася на землі. Коли я відходив, у неї ще сіпалися ноги в дрібних, передсмертних судомах. Вбивство жінки не викликало в мене жодних емоцій: ані жалю, ані радощів.

Намагаючись не шуміти, схилившись майже до землі, я пробирався до початку стежки, що веде по болоту з острова. Десь поряд з нею має бути «секрет», що перекриває шлях до втечі. Але де? Вже показалося болото, випари з якого клубочилися видимим туманом.

— Чуєш, Семене, здається, з того боку гілка репнула. Звір це чи людина? — почувся нервовий голос неподалік. — Подивитися треба!

— Хіба мало різних звуків вночі, Онисиме?! — заперечив Семен і уїдливо додав. — Може, це лісовик з болота виліз, ноги розім'яти закортіло?! Ми до нього, а він нас — та й у драгву! Що скажеш, Онисиме? Дивитимемося, чи як?

— А в руках у нас — хіба не ломаччя?! З ним і лісовик не страшний. От тільки підозру маю, що це людина, й зачаїлася вона десь неподалік, — не погодився Онисим. — Якщо це звір — ми його злякаємо, він побіжить, не оглядаючись, а якщо людина, то таїтися буде. Діставай кресало — смолоскипа запалимо.

— Невгомонний ти, Онисиме! Всюди тобі ввижається, — незадоволено пробасив Семен.

— Факела палити можемо в крайньому випадку, так стерничий Федір наказав, бо він прочуханки дасть — мало не буде.

— Трохи пройдемо, пошумимо — може, насправді, звір те був, але смолоскипа запалимо, — не відступався Онисим, і незабаром спалахнув факел.

У світлі факела я побачив, що дві безформні постаті на фоні болота пливуть в тумані, що стелиться до пояса. Коли вони опинилися поруч, не більш як за крок від мене, я вихопився й з ходу розніс голову тому, що був вищим і ніс факел. Низький, ойкнув голосом Онисима, замахнувся дрюком, але я вправно ухилився від нього, присівши, і сокирою підсік йому ногу. Від болю той залементував поганим голосом, повалився на землю, катаючись, тут я йому всадив сокиру в голову. Підняв смолоскипа, обстежив тіла — обоє були мертві, в цьому у мене сумніву не було.