Сергей Пономаренко - Тенета бажань

Червоні, жовті кулі, немов піротехнічні вертушки, спалахують переді мною, і вигукуючи незрозуміло що, я валюся на підлогу, не відчуваючи її жорсткості. Тепер уже ейфорія почуттів опановує мене, поглинає без залишку.

Моє уранішнє похмілля було жахливим: як і минулого разу, я знайшов поряд із собою голу жінку середнього віку, її обличчя було знайоме лише наочно. Вислі груди, дрябла, нездорова шкіра — невже в мене з нею щось було? Але не це жахнуло мене: в декількох метрах від себе я побачив бліде обличчя Ревеки. Її голе тіло утримували волохаті руки Федора. Свідомість знову покинула мене, я не пам'ятав, що робив, лише відчував удари серця: вогняні спиці раз по раз пронизували його.

Отямився я лише в будинку: мені щось простягала жінка, відкриваючи рота, мов жаба на болоті, випускала безглузде чвакання. Несподівано навколишній світ повернув собі колишній вигляд і осмислені звуки: це Дарина простягала мені кухоль з журавлинним морсом:

— На тобі твого образу нема, ти, часом, не занедужав, брате?

Я вибив кухоль з її рук — червоний напій рясно змочив її білу косинку та блузу, яскраво виділяючись, немов кров. Я схопив її за горло, притиснув до стінки:

— Ти... Ти.... — в мені боролися лють, гнів, бажання дати виплеснутися енергії, що накопичилася. — Навіщо... ти її?!

Дарина хрипіла, намагаючись руками звільнити шию, за усього бажання неспроможна вимовити хоч слово, її обличчя почервоніло, очі, здавалося, готові були вилізти з орбіт від нестачі повітря.

— Відпусти її, — ззаду почув голос Ревеки, і відразу від мене пішла сила, розтиснулися пальці, а Дарина вирвалася на волю, жадібно хапаючи ротом повітря. Ревека мовчки залізла на піч і, повернувшись спиною, затихла.

— Я тебе прощаю, брате во Христі, — Дарина набула голосу і помалу опам'ятовувалася. — Без віри тут не можна знаходитися, — тепер сестра Аврея залучилася до нашого корабля, стала однією з нас. А от ти ще зовсім слабкий духом. Але це минеться з часом.

Вона витягла зі скрині інший одяг і, оголена до пояса, почала перевдягатися, повернувшись до мене спиною. А я, сівши за стіл, впустив голову і заснув міцним сном, мріючи, коли прокинуся, виявитися вдалині звідси.

Коли я прокинувся, навколишній світ був колишній: похмурий, сірий і безжальний, але я вже був іншим — мертвим. Мертвими були й особини, що оточували мене: вони лише прикидалися живими, копіюючи деякі звички живих. Але тепер я знав правду й докладав зусиль не виділятися серед них. Я вже не боявся того, що Федір прочитає мої думки: які думки можуть бути у мертвого? Видно, і він це зрозумів, не-задоволено скривившись, коли я похнюпився під його поглядом. Я ж, у свою чергу, прочитав його думки: «Зачаївся панич — напевно, щось замислив. Від завтра слід самому ним зайнятися — тут Дарина і Євлампій не впораються. А дівку він привів неабияку — незайманкою виявилася. Телепень панич-дохтур, виявляється».

Після закінчення робіт, коли сонце вже сховалося за горизонтом, я повернувся до хати. Ревека, як і раніше, лежала, відвернувшись, на печі, Дарина клопотала, накриваючи на стіл вечерю. Вечеряли утрьох: я, Григорій та Дарина; Ревека так і не злізла з печі, як її не умовляли. Після вечері Григорій пішов на чергове радіння, а я й Дарина розійшлися по лавах — спати. Я заплющив очі, бажаючи скоріше опинитися у владі сновидіння. Я давно зрозумів: сон — це не фантасмагорія, не казка, а можливість спілкування з вищими силами.

Вони можуть приходити під різними личинами, у різні способи повідомляти, що нас чекає в майбутньому, але їм можна й замовляти своє майбутнє, платячи за це свою ціну, звісно, не грошима.

За письмовим горіховим столом, покритим зеленим сукном, сидів худорлявий чоловік в казанку і в незмінній сірій картатій трійці. Я відразу його упізнав: це був студент Сиволапцев з мого дитинства, він же — товариш Лізоньки по революційній боротьбі, що змусив мене неабияк ревнувати, а потім з'являвся в моєму чумному маренні, гендлюючи моїм життям та Лізонь-кою в обмін на душу. Сиволапцев зняв окуляри, звів очі: великі, витрішкуваті, з малюсінькими цяточками-зіницями, котрі миттєво розжарилися до пурпуру, зустрівши мій погляд.

В них не було нічого людського, тваринного теж не було, можливо, так дивляться комахи, а радше — прибульці з Іншого світу.

— У тебе знову проблеми, — співчутливо вимовив він.

— Я хочу з Ревекою негайно залишити цей острів. Готовий заплатити.

— Заплатити?! Чим?! Твоя душа давно у мене, інакше б ти покоївся прахом у бібліотеці протичумної лабораторії. Стояв би в такій симпатичній урночці поряд з урнами докторів Шрейбера і Турчанинова-Вижникевича. Я виконав твої умови й аніскільки не винний, що колишній, звичний світ обрушився, Лізонька віддала перевагу іншому, а ти опинився тут.