Сергей Пономаренко - Тенета бажань

Боюся потривожити жінку, що лежить на мені: що їй скажу? Вибачуся? Чи мовчки, ховаючи очі, спробую якнайскоріше покинути цей будинок?

Підвівши голову, я огледівся довкола. Уся підлога була усіяна оголеними тілами чоловіків та жінок, що відпочивали після гріховного злягання, як після недовідомої битви. Деякі, подібно до мене, оклигали й, хитаючись, пробиралися до дверей.

Жінка підняла голову, і я упізнав хазяйку будинку Дарину. Я залепетав щось незв'язне, буцімто просячи пробачення.

— Це не гріх, — Дарина підвелася і, витягнувши з-під мене сорочку й нижню спідницю, вдяглася. — Ми не згрішили, а всіма думками й почуттями в молитві спрямувалися до світу надземного, притягли на себе благодать Святого духу. Побороли плотські жадання і... мені було добре. — Вона нахилилася до мене, що вже також встиг натягнути на себе довгу сорочку й напружено згадував, де в сінях поклав одяг, і тихо, тільки мені одному, вимовила:

Я ще не оговтався від почутого, а вона вже вийшла з будинку. «Вона не проста, забита сектантка, як здалася мені спочатку» — подумав я, прямуючи на вихід. Свій одяг знайшов цілим та неушкодженим там же, де складав — на ослінчику, біля діжечки з питною водою.

Пройшли три дні, і Ревека відчула себе повністю здоровою, готовою до подальшої подорожі по болоту, але, згідно з моїм планом, прикидалася ще хворою. Я ж боявся Федора, який міг придумати якусь капость, щоб розлучити нас, розуміючи, що без дівчини я нікуди не втечу. Дуже багато чого залежало від нашої хазяйки, яка, я не сумнівався, доповідала про все, що відбувається в будинку, лже-Христові Федору. Після тієї ночі я спробував її розговорити:

— Дарино, я не очікував зустріти тут поці-новувача творчості Зінаїди Гіппіус.

— Хіба? Можливо, але мені байдуже, хто написав. Головне — не хто написав, а що та як написано.

— Мабуть, ви праві. А як ви тут опинилися, в цьому глухому й забитому Поліському краю? Щось мені підказує: ви вчилися не в церковно-приходській школі.

— Що було — те пройшло, і я зовсім інша, — не та сліпа іграшка для чоловіків. Я вдячна Христові в іпостасі Федора, Євлампію, що був ієромонахом Братського монастиря, а нині — апостолу Симонові Зілоту [29] Зілот (давньогрецьке) — ревнитель. , що має Дари Духу Святого, який учить нас істині, богородиці Марії, що обласкала мене любов’ю.

— Тут і Богородиця є?! — вразився я. — Хто ж вона? На радінні її не було? — Тут я згадав про нічні події, як прокинувся, обіймаючи голу Дарину — і почервонів.

— Богородиця готується до подорожі на небеса, але її душа обіцяє залишитися з нами й обрати нову іпостась.

Я зрозумів, що жінка, яку тут величають Богородицею, смертельно хвора, й не втримався від каверзного запитання:

— Якщо душа Богородиці увійде до чийогось тіла, то як обидві душі уживатимуться в такій тісноті?

— Дві душі не зможуть бути в одному тілі: душа тіла поступиться своїм місцем Богородиці, а сама вирушить у мандри, поки Господь не вкаже їй належне місце на небі або землі.

— Може, навіть відомо, в кого ввійде душа Богородиці?

— Христос, наш учитель, вже вказав перстом, до кого Богородиця ввійде: в мене. Слава тобі, Господи! — перехрестилася вона, а її обличчя виражало непідробну благоговійну радість. Мені стало ясно, що Дарина — фанатичка, і на її допомогу марно сподіватися, радше, навпаки: вона може нам нашкодити необережним словом Федору.

Те, що Ревека набралася сил, слугувало для мене сигналом планувати нашу втечу вже на нинішню ніч. Складність була лише в тому, що вночі життя на острові не зупинялося -Федір постійно влаштовував свої збіговиська-гульбища, на які запрошувалися обрані, а основна маса «христів» зобов’язана була піклуватися про харчування, поратися по господарству і лише раз на тиждень брала участь в радіннях.

Завдяки нічному способу життя, груповій істерії, виснажливій для нервової системи, «обрані» вирізнялися зовнішнім виглядом: хворобливим кольором шкіри, глибоко запалими очима з тліючими фанатичними іскорками в них, плутаними, дивними розмовами, які важко зрозуміти. Єдиним винятком був Євлампій — «втілення апостола Симона Зілота».

Його промови, попри всю абсурдність їхнього змісту, були доступні й зрозумілі, і для людини малоосвіченої — переконливі, особливо якщо взяти до уваги піднесення та енергією, з якими він їх прорікав.