Сергей Пономаренко - Тенета бажань

Наступного дня Ревеці стало дещо краще, але з печі вона не вставала, лежала слабка, мовчазна, лише декілька слів зронила, заплакавши. Я зрозумів, що вона переживає події минулого дня: загибель батьків, насильство бандитів і перехід через болото. Напевно, і Арона згадує, але вже мала зрозуміти — не побачить вона його більше ніколи.

Я спробував розговорити хазяйку, яка вранці приготувала пшеничну кашу, заварила трав'яний відвар, а коли поцікавився її ім'ям, відповіла — Дарина. Тепер я її краще розгледів — це була молода жінка, не більше тридцяти років, вона могла б бути досить миловидною, коли б не дивна блідість на обличчі, котре мало не зливалося з білою хусткою, і чорна, майже траурна, глуха сукня, завдяки котрій вночі вона мені здалася набагато старшою.

— Смачний чай, хазяйко, — заявив я, насилу поглинаючи гірко-кислуватий напій з глиняного кухля. «Тю, цукру би!»

— Господи, пронеси! — перелякано перехрестилася жінка. — Не чай це, а відвар з ягід і трав різних! Не вживаємо ми чаїв, кави, тютюну, вина, цибулі, часнику, м'яса свині — усе це від Сатани, ворога роду людського! Ми — божі люди й живемо по заповітах батька нашого, Бога всемогутнього — Саваофа, проводиря воїнства ангельського.

«Дивні вони якісь, ще й не такі, як ті старовіри, на яких я надивився в Чорнобилі».

— Люди вночі приходили — хто вони? — поцікавився я.

— Син бога нашого, Христос, удостоїв тебе відвідуванням з двома своїми апостолами. -розчулено пояснила жінка.

«Вони не лише дивні, але й божевільні, -стривожився я. — Ревеці знадобиться декілька днів, щоб остаточно видужати, і потрібно відразу звідси вибиратися — йти на Київ».

— Царство Звіра настає! Вже червона смерть ходить по землі, і тільки вогнем Духовним можна зупинити Звіра цього — воїнством ангельським на небі і воїнством христовим на землі! — у жінки закотилися очі, і мені здалося, що вона от-от знепритомніє, але обійшлося. А я не втримався й таки запитав жінку:

— Хіба Христос не був мученицьки розі-пнутий і вознесений на небо до свого Батька небесного? Щось не особливо схожий нічний гість на розіпнутого Христа.

— Христос за богоугодні справи утілився у Федора Нікольського, як уже до цього мав ряд втілень, — і жінка перехрестилася.

— Правду Дарина глаголить — відомо нам, що ще за царя-супостата Петра Христос утілився в простого селянина Івана Суслова, а потім, по його смерті — в Прокопа Лупкіна, і далі втілювався, аж до нинішнього втілення у Федора.

Я не помітив, як в кімнаті опинився один з нічних гостей — низький, кряжистий мужик, з бородою лопатою.

— Збирайся, до Христа підемо, відповідь триматимеш, як на світі збираєшся жити: по правді й добру, або в злості й кривді?

Я потер собі скроні: «Тут явно усі божевільні, але Ревека... З нею зараз нікуди не підеш».

У супроводі кряжистого мужика я незабаром підійшов до зробленого з колод будинку, що виділявся розмірами серед навколишніх хатинок. Внутрішня мізерна обстановка мало відрізнялася від тієї, що була в хаті, де ми знайшли притулок, за винятком значно більших розмірів приміщення — не кімната, а ціла зала, з декількома картинами релігійного змісту. Під картиною, що зображує Страшний суд, на ослоні сидів уже знайомий сухий костистий мужик. Він пройняв мене при вході поглядом незвичайних, страшних очей.

«Радше він не на Христа схожий, а на нечистого». Перед ним, на табуреті стояла миска з водою та запалена свічка. Мужик мовчки кивнув мені, і я всівся поряд з ним на лавицю.

— Знаєш, хто я? — криво посміхаючись, запитав костистий, дивлячись убік.

— Розповідали, — ухильно відповів я.

— Віруєш в мене? — він обернувся до мене, і наші погляди зустрілися: я відчув, як по спині побігли краплі холодного поту.

«Схоже, ми потрапили з вогню, та в полум'я».

— В Христа — вірую, — знайшовся я.

— Значить, в мене віруєш! — знову криво посміхнувся мужик, узяв свічку в руку й почав лити гарячий віск на воду. — Мені говорити можна тільки правду — брехню відразу пізнаю. Ти, Никодиме, йди — за дверима, на ганку побудь, поки у нас бесіда буде, — наказав він моєму супровіднику і той, уклонившись, мовчки вийшов з кімнати.

— Думаєш, від смерті пішов? Чужою смертю прикрився й тихо собі радієш, а про око Господнє, яке усе бачить — забув?! — в голосі мужика задзвеніло залізо, а у мене від страху серце зупинилося в грудях. «На що він натякає? Невже знає, що я згубив Арона в болоті»?

— За праа-вдуу Боо-оог поо-мии-лує! За крии-ии-вдуу даа-за-суу-диить! — раптом його голос перейшов на фальцет і став плаксиво-протяжним. Він продовжував лити віск на воду, вже глузливо поглядаючи на мене.