Сергей Пономаренко - Тенета бажань

Я відмічав дорогу знаками, в душі сумніваючись, чи знайду їх на зворотному шляху.

«А як же тоді Ревека?! — сильно вдарила думка, але я її прогнав, поспішаючи скоріше дістатися до берега, а там воно само собою складеться, як матє бути.

Хай там як, але за годину я вже стояв на твердій землі — тут дим був більш відчутним — і у мене не було сумнівів: десь неподалік топлять грубу. Я вирішив трохи перепочити й вирушити назад за Ревекою, хоча жахала необхідність ще дві години місити бруд у болоті, а межа моїх сил була, здавалося, перейдена. Єдине, що мені повинно було допомогти — на темному небі позначився повний диск місяця, що світився, заливав усе навкруги неживим світлом, достатнім для зворотної подорожі.

«Родіне! Родіне! Родіне»! — кричав Арон. Я поспішив на його голос.

Він не дійшов до берега якийсь десяток кроків: очевидно, зрадівши йому, забув про небезпеку і був покараний. Але йому пощастило; вдалося схопитися за гілку берези, нахилити її, і тепер він утримувався на поверхні завдяки її тонкому, але міцному стовбуру, от тільки сил вибратися вже не було. Я, обережно намацуючи дорогу, якомога ближче підійшов до нього — на відстань жердини, яку тримав.

— Тут зовсім недалеко — я позначив дорогу! — радісно закричав він мені, — Коли б не моя дурість, то я до цього часу вже й Ревеку вивів би сюди.

«Ревека»! — неймовірно вкололо мене. Так, у нього є всі підстави для того, аби стати в очах Ревеки її рятівником, а чим може віддячити дівчина? Тільки своїм коханням! Мені згадалися сни, коли стихія безжально розправлялася з моїм суперником. Зараз вона це трохи не продемонструвала в реальності, можливо, вона чекає мого рішення?

Я стояв замислений, не поспішав простягати жердину Арону. Певно, він прочитав мої думки, і його обличчя спотворилося від люті:

— Ти думаєш, я не бачив, як ти підбираєшся до моєї нареченої?! — закричав він. — Як гадюка — тихо й непомітно! Але вона не для тебе — ти чужий! Ти — гой-іновірець! Ти застарий для неї! Якщо навіть я зараз загину, то все одно повернуся з того світу, знищу тебе й твоїх нащадків!— юнак, напружуючи сили, почав потихеньку повзти по стовбуру дерева, намагаючись намацати рятівну, хоч і ненадійну, твердь під ногами.

Його слова розлютили. «Чим він краще за мене?! Ще нічим не проявив себе в цьому житті! Що він може дати їй? Адже вона зовсім інша, ніж він думає. Її справжню я бачив в місті, а тут вона скніє під тягарем кодексу забобонів, нав'язаних їй її народженням. І я не такий старий: мені лише тридцять три роки, саме час для початку нового життя!»

— Ти її зовсім не знаєш! — в моїх руках незбагненним чином опинилася оголена шашка, вона зробила зі свистом різке півколо, легко перерубавши його рятівну берізку. Він відразу з головою пішов у рідкий бруд, але знову з'явився на поверхні, кашляючи, задихаючись. З мене миттєво злетіла мана, і я сунув йому рятівну жердину. Він обхопив її руками, але його легені розривалися від бруду, що потрапила в них, не даючи зітхнути.

Я щосили тягнув жердину з його тілом до себе, але його руки ослабіли від нестачі кисню в крові, і він пішов донизу, залишивши після себе лише декілька невеликих бульбашок, які лопнувши, зникли.

— Боже мій , що я накоїв! — застогнав я, благаючи Бога повернути усе назад, адже я ЦЬОГО не хотів! Але все залишалося як і раніше, і в тому місці, де зникло тіло Арона у болотяній безодні, вже нічого про нього не нагадувало.

Моє серце розривалося від болю й жалю до нещасного, згубленого мною чиєюсь злою волею, але не моєю. Часу вдаватися до печалі у мене не було, і я поспішив за Ревекою ближньою стежкою, знайденою Ароном, вишукуючи ледве помітні знаки. Доля сприяла мені, я знайшов ледве живу, змерзлу Ревеку й допоміг їй дістатися до берега.

Уже не звертаючи уваги на жодну обережність, розуміючи, що її замерзлому тілу потрібно тепло, інакше я можу її втратити, я зумів розкласти багаття зі знайденого хмизу. Живильне тепло цілюще подіяло на Ревеку, вона сиділа на імпровізованому ложі, яке я спорудив з соснових гілок, потроху оговтуючись

— Де Арон? — Ревека поглянула на мене, і в її широко розплющених очах я прочитав: вона боїться моєї відповіді.

— Не знаю. Мабуть, він заблукав у болоті, але повний місяць і наше вогнище на березі допоможуть йому вибрати правильний напрям, -збрехав я.

— Ви думаєте — він живий?! Світло нашого вогнища йому допоможе?!— перепитала вона; мабуть, моя брехня на неї подіяла заспокійливо.

— Безумовно! — твердо сказав я і опустив очі долу. Цю ніч ми спали, як під час подорожі до Чорнобиля — притиснувшись один до одного.